Мирослав Дочинець. Проза.

Більше, ніж щастя

Пригадую, говорили ми про щастя, хоча він і не любив цього слова. Я повторив десь вичитане:

«Щастя – це посадити дерево, побудувати дім, народити сина… Як гадаєте, коли найкращий час для цього?»

«Для чого?» – перепитав дідо Андрій.

«Для того, щоб саджати дерева, будувати дім, народжувати дитину?»

«Скільки тобі років?»

«Двадцять п’ять».

«Двадцять п’ять років тому був найкращий для цього час».

«Значить, я запізнився?»

«Тоді був найкращий час для твого батька. А сьогодні найкращий – для тебе».

«Виходить, я вже готовий для цього?»

«Давно готовий».

«І після цього я стану щасливим?»

«Не конче. Посадити дерево, побудувати дім, народити сина – ще не означає бути щасливим. А от коли будеш сумлінно поливати свій сад, радісно облаштовувати свій дім, віддано годувати й виховувати своїх дітей, можеш пізнати навіть дещо більше, ніж щастя…»

«Що саме?»

«Благодать».

Із циклу "Світло семи днів".

Багатий внутрішній світ

«Поясни мені одну річ, – прошу свого приятеля-лікаря. – Письменників називають інженерами людських душ, але чомусь чи не найбільше їх прийшло в літературу з медицини – євангелист Лука, Гіппократ, Рабле, Луї Буссенар, Конан Дойл, Кронін, Голдсміт, Моем, Чехов, Вересаєв, Руданський, Булгаков, Лем, Кобо Абе, Амосов, Аксьонов, Коротич, Юрій Щербак… У чому річ?»

«В інструментарії», – відповідає він.

«Поясни».

«Яким інструментом ти користуєшся, описуючи своїх героїв?»

«Ручкою.

Пером, так би мовити».

«Ну от. А хірургові, аби розкрити багатий внутрішній світ людини, потрібно щонайменше 68 інструментів…»

"Збирання попілинок".

Сліди і слід

Приходимо в цей світ босими, щоби краще видно слід. Наш слід на спільних дорогах. І ходимо, крокуємо, прямуємо, біжимо, петляємо, плентаємося, кульгаємо – і приходимо туди, куди ведуть усі дороги. І це не Рим і не Крим, і мідні сурми там не грають. Там звіряють наші сліди. І кажуть: «Добротне було взуття, і кілометраж був добрий, і слідів залишено повно. А от де слід?..»

"Збирання попілинок"

Чуже і наше

Наші дні в Горовому Гнізді минали в роботі.

Недільного вечора Андрій Ворон планував наступний тиждень.

«Завтра будемо висаджувати вздовж дороги сіянці горіхів. Позавтра – почистимо потічок і замулену криницю. У середу – збиратимемо каміння для церковного мура. У четвер – зілля для тих, хто його потребує. У п’ятницю полагодимо ворота на цвинтарі, бо ще мало і впадуть. У суботу зваримо яблучний мед із падалиць і віднесемо до шпиталю.

З людьми треба говорити, людей треба розраджувати… Як тобі план?»

«Робота є робота», – сказав я.

«Се більше, ніж робота, – зауважив він. - Коли ти своєю працею створюєш більше, ніж споживеш сам, то се є творення».

«Творення?" – перепитав я, що знав інше слово – «творчість».

«Так. Творення – се збереження і примноження сущого. Намагайся робити всього більше хоч на десятину, аби лишилося дещо для користі чи насолоди й людям. Тоді ти не просто робітник (від слова «роб», себто раб), а служитель, творитель.

Не спадок лишаєш за собою, а живу частку себе. Ти того не видиш, але ти в тому є і будеш. І тому, беручись до будь-якої роботи, чини її з ознакою Чину. Себто творення. І при цьому не переймайся результатом чи журою, коли і чим усе це завершиться.
Трудися, твори «до цього дня», як казав Ісус. Тобто – постійно. Бо творення не має кінця-краю. І ти в нім».

…Коли ми прийшли на розорену садибу Горового Гнізда, що залишилася після його приятеля-помічника, то почали з саду. Обрізували, чистили, досаджували молоді деревця. А потім заходилися розбирати старий гнилий паркан.

«Усі дбають, аби загороди свій сад, а ми нищимо огорожу», – сміявся я.

«А інакше як діти, що пасуть корів, нарвуть собі фруктів?» – запитав дідо Андрій.

«Чужі діти…»

«Можна й так сказати – чужі. Але хіба на деревах написано, що вони – «наші»...

Із циклу "Світло семи днів".

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму

Запах дитини

Іноді ми спускалися зі свого Горового Гнізда в села, де Андрій Ворон відвідував хворих. У Кленовці зайшли до літньої вчительки. Там нас запросили до столу. Підійшла з зошитом маленька дівчинка і запитала діда Андрія:

«Що тобі намалювати?»

«Намалюй мені себе».

Дитина старанно виводила кола, що означали голову і тулуб, палички ніг і рук. Голову прикрасила хвильками – мабуть, кучері.

«Ну що, схожа я на себе?» – запитала.

«Дуже схожа», – підтвердив старий.

«А тепер що намалювати?»

«Намалюй свою бабку».

І знову – кружальця голови і тулуба, палички. Лише тепер від голови спускалися донизу довгі прямі рисочки. Такі в бабусі коси.

«По правді, вилита бабка, – похвалив дід Андрій. – Бачу, ти все вмієш малювати».

«Не все, – діловито сказала дівчинка. – Я би хотіла намалювати Бога, якого там любить моя бабка, але не знаю, як Він виглядає».

«І я, на жаль, не знаю. Але хотів би побачити. Може, ти все-таки спробуєш?»

«Добре», – блиснула вона оченятами.

Довго корпіла над зошитом, прикусивши губку, потім оглянула оцінююче і нарешті принесла показати. Все ті ж чотири палички, два кружечки, під верхнім - хвилясті лінії. Борода!

«Ну ось, тепер я знаю, як виглядає Бог!» – радісно вигукнув дід Андрій і простягнув їй жменю сушених ягід.

Дитина сяяла від задоволення.

Дорогою, коли ми верталися в Горове Гніздо, він задумливо промовив:

«Діти пахнуть Богом».

Із циклу "Світло семи днів".

Сила слова

Сиджу під дубом на сільській садибі, пишу. Дорогою з косовиці завертає Федорцьо.

– Пишеш?

– Пишу.

Мабуть, навіть збоку видно, що робота дається мені важко.

– Не йде? – співчутливо питає Федорцьо.

– Не йде, – мляво відповідаю.

– Мене, коли горілка не лізе в горло, ніхто не примусить пити. Дай і ти собі спокій, не мордуй голову й папір.

– Така письменницька доля.

– То дай їй, долі, сказати своє слово. А твої слова най спочивають у голові.

– Овва, слова в голові нічого не коштують, а на папері, буває, що мають якусь ціну.

– Розумію. Це як у нашому генделику. В зошиті буфетниці – половина моєї майбутньої пенсії…

– Їй легше, – кажу я. – Менше писати.

– Пиши й ти коротко. Бо я, знаєш, примітив, що коли тости короткі, тоді й гостина приємніша.

– Так, але книжки не можуть бути дуже тонкими.

– Ох, ці ваші книжки! Ба навіщо писати нові, коли в книгарнях і бібліотеках стільки готових?!

– Не знаю. Люди думають, що в нових вичитають щось нове.

– Це про мене. Щоразу йдеш до шинку з надією, що відчуєш якийсь новий, особливий смак. А воно таке ж паскудне, мерзке, гірке, хоча на годину-другу й засолоджує душу…

– Гарні епітети.

– Кажеш, випити б? Я махом чвертку принесу…

Прості слова, відмічаю з подивом, а яку непоборну силу таять!..

Із циклу "Світло семи днів".

Смішний чоловік

Прийшов до мене додому невідь-звідки, невідомо хто і для чого. «Два дні в Мукачеві – як не зайти!» Поклав на стіл баночку обліпихового джему. Сам робить. Присіли на хвилинку. Проговорили три години бозна про що. Про ціни в нас і в них, про ситуацію в Каталонії, про рецепти квасу, про Криштофа Зануссі, про молоде вино і старий сир, про книжки Ремарка, про те, чим обробляти кущі томатів, про метод Ель Греко, про запіканку зі шпинату, про патріотизм російськомовних, про колекціонування настінних тарілок, про Шевченківську премію, про самогон на ялівці, про властивості куркуми, про Маркеса, який любив півнячі бої, про очисну силу покаяння, про чистку печінки лляним насінням, про олігархів, які вже не ті, що були, і про нас, які не знають, що буде далі… Говорили ні про що, але, мабуть, у цьому й ховається ЩОСЬ.

Нарешті він спохватився: «Стільки забрав вашого часу…» Я провів його до рогу вулиці. Там ще годину говорили. «Буде нагода – заходьте в гості», – сказав я, прощаючись. «Справді можна?» – зраділо перепитав він. «Звісно, буду радий».

Дорогою назад я подумав, що навіть імені його не запам’ятав. А через дві години хтось подзвонив. Відчиняю двері – він. «Я страшенно вибачаюся, але завтра в мене екскурсія на цілий день. То я подумав, що, може, сьогодні ще раз до вас завітати. Ви ж запросили…»

«Звичайно», – кажу я, безпідставно всміхаючись. І йду за чайником.

«Не турбуйтеся, – гукає навздогін, – у мене чай із собою. Зелений, крупним листом».

Смішний чоловік. А з іншого боку… Може, і я збоку для когось смішний…

Із циклу "Світло семи днів".

ПОВІР...

Ще він мені казав:

«Повір, ми не самі по собі, ми не сироти в цьому світі. Завжди є тут чи ТАМ хтось, хто молиться за тебе. Завжди знайдеться хтось, хто буде вірити в тебе навіть тоді, коли ти зневіришся сам. Кому ти потрібен навіть тоді, коли не потрібен собі.

І тому твої дні обновлюються.

Тому твоя хода направляється.

Тому твої наміри підпираються.

Тому твої смутки розвіюються.

Тому твої прагнення збуваються.

Тому твоє невігластво стає мудрістю.

А немічність – силою».

"Збирання попілинок".

Спочатку…

Спочатку об’являється порожнеча, яку треба чимось заповнити.

Потім починаєш шукати – чим.

Потім знаходяться ті, які вже знайшли це.

Потім починаєш їх наслідувати.

Потім заздриш тим, кого наслідуєш.

Потім шукаєш спосіб, як стати таким же.

Потім шукаєш можливості, як стати іншим.

Потім шукаєш секрет, як стати кращим.

Потім шукаєш сили, щоб це зберегти.

Потім шукаєш натхнення, щоби цим насолоджуватися.

А потім… потім стаєш натхненням для когось.

"Збирання попілинок".