Отож, батярами називали легковажних бешкетників та залицяльників, які любили добре погуляти, смачно попоїсти і уникнути будь-якої відповідальності. Батяр – це синонім гульвіси, нероботящої людини, ошуканця, злодійчука і авантюрника.
Слово “батяр” стало вельми популярним від середини ХІХ століття до середини ХХ-го. Батярували переважно молоді, не дуже багаті (або й зовсім немаєтні), котрим не було що втрачати у цьому житті, окрім капелюха і голови.
Про завзятих батярів складали пісні, переповідали байки і цілі легенди. Суть батярської душі полягала у трьох речах: «Любити Львів, любити жінок і любити жартувати». Їх називали «львівською голотою», «геброю», «львівською вірою», «левами», «своїми варіятами».
І все ж – чому батяр і звідки взялося це слово?! Кажуть, що з угорської – у перекладі “волоцюга”, «розбишака», «пияк», «авантюрист». Не дивина, адже в часи Австро-Угорщини такі слова були цілком виправдані на теренах Львова і околиць.
Львівські батяри виникли на Личакові і Погулянці, у парку «Погулянка». Там були для цього ідеальні передумови: Погулянка була центром львівських розваг. Батяри гуртувалися навколо «садочків» — пабів при місцевих пивоварнях. На життя батяри заробляли різними способами, та найчастіше – як менше зробити та при цьому більше заробити. Справжній батяр повинен був мати капелюхі ціпок, в якому було заховано стилет для самооборони.
Любили батяри розводити голубів, яких залюбки споживали, варили росіл, пекли на рожнах. На будь-якому львівському базарі можна було побачити батярів, які торгували голубами та іншими птахами. Вони ловили чижиків, шпаків, дроздів, снігурів і теж продавали в клітках.
Взимку батяри робили шопки і ходили з ними колядувати. Кожна компанія мала свій терен, і коли хтось порушував його межі, зчинялися бійки, під час якої передусім намагалися потрощити шопку суперників.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
У деяких батярських закладах були «естради», де відомі гумористи розважали публіку гумористичними куплетами на тему політичних і міських новин, що називалися «вранці в газеті, а ввечері в куплеті», і дуже популярними львівськими пісеньками – міськими романсами або заримованими жартівлими історіями про витівки батяр – «батярівками».
З 1933 до 1939 року до загальнопольського ефіру виходила регулярна популярна батярська передача львівського радіо «На веселій львівській хвилі» (пол. Wesoła lwowska fala), яку вели її автори — польські актори Генрик Фоґельфанґер (пол. Henryk Fogelfanger) (Тонько) та Казімєж Вайда (пол. Kazimierz Wajda) (Щепцьо).
Під час Другої світової війни батярство майже зникло. Хтось знайшов свою сумну долю на фронті, хтось – в Замарстинівському концтаборі. Тим не менш, 60-ті роки відзначені певним підйомом та пригадуванням батярської культури. Музичні традиції «батярського Львова» вийшли з підпілля лише в 1980-90-х роках. Існує й офіційний день батяра – 1 травня, починаючи з 2008 року. Авжеж, цей день святкують у Львові.
