Анна Багряна. ШЕПІТ РІЗДВЯНОГО ЯНГОЛА
Соломія була найвродливішою дівчиною на нашому потоці. А, може, й на всьому факультеті. Так мені тоді здавалося. Блакитноока фея із золотими кучерями й чарівною усмішкою, вона полонила мене ще у перший день навчання. Та я, зелений хлопчисько, розгубився – не знав, що маю зробити, аби сподобатися такій дівчині. Тому просто почав тихенько її вивчати, спостерігати за кожним її жестом, словом, порухом.
Вона приїхала зі Львова, але не жила в гуртожитку, як решта іногородніх студентів. У неї в Києві була якась далека родичка – двоюрідна бабця чи вуйна, достеменно ніхто цього не знав. Дівчина називала її в розмовах тетою Сонею і кілька разів обмовилася, що ходить до університету пішки. Отже, тета Соня мешкала десь неподалік, у центрі. Загалом же Соломія не відзначалася балакучістю, на відміну від решти дівчат з нашої групи. У неї не було університетських подруг. І друзів – теж. Трималася осторонь від усіх нас, ніколи не відвідувала студентських вечірок, після пар завжди квапилася додому, до своєї тети. Хоча й ніколи не виказувала до однокурсників якоїсь зверхності чи пихи. Коли хтось звертався до неї, відповідала привітно, з усмішкою, але ніби з відстані. Це відчувалося.
Для мене Соломія була дівчиною-таємницею. Її загадковість лише розпалювала мої юнацькі почуття. Я мовчки страждав. Не міг назвати це нерозділеним коханням, адже дівчина навіть не здогадувалася про те, що коїться в моїй душі. Але зробити перший крок я теж не наважувався. Боявся бути відштовхнутим, осміяним. Хто я такий? Звичайний хлопець із провінції. Син бідних батьків, котрий не має навіть власного помешкання.
На зимові канікули іногородні студенти роз’їжджалися по своїх домівках. Я поїхав на вокзал, аби купити квиток до рідної Жмеринки. Аж раптом… моє серце ледь не зупинилося. В черзі до сусідньої каси стояла Соломія. Була в коротенькій білій шубці, простоволоса. Приборкуючи калатання у грудях, я тихенько прилаштувався за нею. Здається, вона мене зовсім не помітила, навіть не озирнулася. Та мені було досить просто стояти поруч із нею, так близько, вдихати п’янкий аромат її волосся, роздивлятися кожну ниточку на її плетеному вовняному шарфі. Я почувався безмежно щасливим. І мріяв лише про одне: аби черга до каси тривала вічно. Та, на жаль, Соломія вже наближалася до віконечка й діставала з кишені студентський квиток.
– Мені, будь ласка, до Львова, на завтрашній вечір. І назад до Києва – на сьоме.
Повненька жіночка в касі голосно назвала номер потяга, час відбуття й прибуття, Соломія подякувала і, заплативши за квитки, подалася до виходу. Я стояв, ніби вкопаний, повторюючи в думках лише одне: “Потяг номер дев’яносто два, п’ятий вагон, дванадцяте місце, прибуває до Києва восьмого січня о шостій сорок”. Тоді відійшов від каси й дістав блокнот з олівцем.
Новорічні свята я провів удома з родиною. Всі розпитували мене про навчання, про те, як мені живеться в столиці. “Все добре”, – відказував їм, а перед моїми очима знову і знову поставав таємничий образ золотокосої львів’янки. Назад до Києва повертався на Різдво. Мама дивувалася, куди я так кваплюся, якщо навчання в університеті починається дев’ятого, просила залишитися вдома ще на один день. Але я сказав, що маю підготуватися до контрольної з англійської. Батьки повірили й навіть дали мені трохи грошей – на дорогу й дрібні витрати. До Києва я приїхав пізно ввечері. В підземному переході біля метро купив букет помаранчевих герберів. На жаль, на троянди грошей не вистачило.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Прокинувшись о пів на шосту, хутко одягнувся й поквапився на вокзал. Надворі було морозяно й сніжно. Табло показувало, що потяг зі Львова прибуває на третю колію. Я спустився східцями на перон, обома руками притискаючи до себе гербери, ніби так міг уберегти їх від холоду. До прибуття потяга лишалося тринадцять хвилин. На пероні було порожньо. Від колючого зимового вітру скоцюбилися мої пальці, а обличчя стало нерухомим, наче маска. Раптом я побачив одного чоловіка. Він був у довгому чорному пальті, без шапки. Тримав у руках величезний букет розкішних білих троянд і якийсь, загорнутий у лискучий різдвяний папір, пакуночок. Власне, спершу мені впали в очі саме троянди. Я з відчаєм подумав про те, що не зміг купити такі для Соломії. А вже тоді почав розглядати й самого чоловіка. Він виглядав на років тридцять п’ять, а, може, й більше.
Кремезний, високий, гарний на вроду, впевнений у собі. Було видно, що заможний. Помітивши мій зацікавлений погляд, чоловік підійшов ближче і, співчутливо зиркнувши на мій букет, запитав:
– Ви теж чекаєте львівський поїзд?
Я мовчки кивнув головою.
– Тоді добре. Бо я боявся, що переплутав колії. Дякую Вам.
По цих словах він зиркнув на свій вишуканий годинник і, відійшовши від мене, почав ходити вздовж перону. Нарешті потяг номер дев’яносто два прибув на третю колію. Я відчув, як швидко забилося моє серце – от-от вистрибне з грудей. Підбігши до п’ятого вагону, зупинився трохи поодаль від дверей. Подумки обмірковував, що казатиму Соломії. Аж раптом знову побачив чоловіка з білими трояндами. Він теж поспішав до п’ятого вагону. За хвилину у дверях потяга з’явилася Соломія. Моє серце забилося ще швидше. Та, поки я збирав у собі сили підійти до неї, мене випередив… Так, той самий чоловік у чорному пальті. Він подав дівчині руку, допоміг зняти валізу, а, коли вона зістрибнула на перон, простягнув їй букет білих троянд і пакунок. Соломія засяяла від щастя, обвила тонкими рученятами шию свого кавалера, а тоді подарувала йому довгий пристрасний поцілунок.
Я почувався так, ніби щойно дістав ляпаса. Ніби хтось вилив на мене відро крижаної води. Мене кинуло в жар, тоді почало трусити. Було важко, прикро, боляче. Хотілося провалитися крізь асфальт, зникнути назавжди під землею, заховатися від оцього отруйного відчуття безпорадності й власної нікчемності. Соломія з чоловіком у чорному пальті подалися вздовж перону, радісно перемовляючись про щось своє, сокровенне. Букет троянд продовжував дражнити мене білою плямою недосяжності.
Я подивився на свої гербери із неприхованою відразою і вже хотів був пожбурити до найближчого смітника, як раптом побачив одну дівчину. Її обличчя здалося мені знайомим. Вона теж вийшла з п’ятого вагону, тримаючи в руці невеличку дорожню валізку. Стояла на пероні й розгублено роззиралася навсібіч, ніби когось шукала. Невисока й худенька. Була в спортивній куртці й плетеній рожевій шапці, кумедно натягнутій майже на самі очі. І нарешті я впізнав її. olenka Приймак! Ми з нею сиділи колись за однією партою. Господи, як давно це було, цілих десять років тому! Проте, вона, здається, геть не змінилася – таке ж дівчисько, як тоді, в першому класі. Пам’ятаю, вона мені дуже подобалася. Наші мами працювали в одній поліклініці, і ми часто ходили одне до одного в гості. А потім батьки Оленки отримали помешкання в Києві. І вона вибула з нашого класу. Я тоді дуже страждав, навіть вирішив: коли закінчу школу, обов’язково поїду вчитися до Києва, аби знову побачити Оленку. Звісно, з роками я забув про неї. І ось… така несподівана зустріч!
У мені раптом пробудилося щось давно загублене, далеке і близьке водночас. Зрештою, втрачати вже не було чого. Впевненими кроками я підійшов до дівчини і простягнув їй букет герберів. Спершу вона зиркнула на мене здивовано, з недовірою. Але за мить її обличчя проясніло.
– Валерику, ти?! Не може бути! Як ти тут опинився?
– Сьогодні вночі до мене прийшов різдвяний янгол і сказав, що я маю купити квіти, приїхати вранці на вокзал, стати на третю колію і чекати потяга. Що з п’ятого вагона вийде дівчина, яка змінить моє життя.
– Неймовірно! – не переставала дивуватися Олена, із захватом розглядаючи гербери. – Не повіриш, але мені цієї ночі теж наснився янгол. Він прошепотів, що на пероні мене чекатиме хлопець із квітами… Це якесь диво!
Так, диво, – подумки погодився з нею я. А тоді ніжно пригорнув її до себе і повів – уздовж перону – в наше спільне майбутнє.
2012, Скоп’є
Анна Багряна. МОЄ РІЗДВО
У грубці потріскують дрова. Схилившись над грубкою, сидить мій дід Микола. Святий Миколай. Перевертає коцюбою дрова. Курить і кашляє.
– Вже потерпів би хоч на свято, – тихо дорікає йому баба Галя, проте роздратування в її голосі не чути. Язички полум’я освілюють вкрите зморшками дідове обличчя.
Ми сидимо за столом. По чорно-білому телевізору знову транслюють «Вечори на хуторі близ Диканьки». На столі – неглибока тарілка з рисовою кутею, щедро приправленою маком, родзинками й медом, решта пісних страв. А осторонь, на високій табуретці – емальована миска, вкрита білим рушником. У мисці – запашні пиріжки, яких бабця напекла ще вдосвіта.
– Коляд, коляд, колядниця, – співає дід. – Добра з медом паляниця…
Я – ще зовсім дитина. Зі мною мама, тато, сестра. Ми – в гостях у діда й баби. Чекаємо інших наших родичів. Аби привітати разом появу Зорі-провісниці.
– Застилайте столи, та все килимами…, – затягує іншої різдвяної дід.
За вікном – вечір. Але нетемно. Одягаю пальто й виходжу надвір. Підемо до родичів самі – колядувати. Срібний сніг сліпить очі. Переливається в місячному сяйві химерними відблисками. Сильний мороз хапає за щоки й ніс. Але нехолодно. Мене гріє тепло найрідніших людей. І віра. У диво. Яке неодмінно мусить статися. Бо Різдво – це завжди Казка.
Грудень, 2013, Скоп’є
Анна Багряна. МУЗИКА ДЛЯ ЯНГОЛІВ
Теплі промені ранкового сонця зазирнули у відчинене вікно й ніжно залоскотали сонне личко Миколки. Та хлопчик не квапився розплющувати очі. Цієї ночі йому наснився цілий хор янголів із білосніжними крилами і надзвичайно мелодійними голосами. Коли вони співали, на небі розсіювалися хмари і все довкола освітлювалося чарівним сяйвом. Але найцікавіше те, що хором янголів диригував сам Микола. Це було щось неймовірне! Всі мелодії здавалися йому такими рідними, наче мальовнича природа села Шершні, серед якої він зростав.
– Микольцю, вставай, – почув із порогу кімнати лагідний голос матері. – Скоро в церкві розпочнеться служба.
Більше йому не треба було нічого казати. Понад усе він любив недільні ранки. Саме тоді у сільській церкві, де його батько Дмитро був священиком, збиралося багато люду й лунали святкові піснеспіви. Тож, хутко зіскочивши з ліжка, Микола побіг вмиватися.
Тільки ж сон ніяк не виходив йому з голови. Навіть коли слухав церковний хор, заплющував очі і уявляв, що то співають янголи, а він керує їхніми божественними голосами. У якусь мить так захопився власною уявою, що й не помітив, як його руки почали рухалися в такт знайомим змалку пісням.
Коли ж повернувся із церкви додому, вирішив, що повинен створити власний хор – такий, як у батька в церкві. На подвір’ї, біля великої солом’яної скрити, зібрав сусідських дітлахів. Також покликав із дому молодшого братика Сашка та сестричок. Виставивши усіх півколом, сам вийшов наперед і почав диригувати. Співали пісень на відомі усім мелодії, проте іноді Миколка навмисне змінював слова, вигадуючи щось своє.
– Наступна пісня називається “Сивая голубка звивається хутко”, – сповістив урочисто.
– Але ж ми не знаємо такої пісні, – запротестувала одна з його сестер.
– Зараз я вас навчу, – спокійно відказав малий диригент.
І затягнув своїм чистим голосочком нову пісню. Дітлахи жваво його підхопили.
Грамоти Микола навчався у церковно-приходській школі в селі Шершні. Учився охоче. Любив історію та літературу. Але найбільше захоплювався музикою і співом. Не дивно, адже музика супроводжувала його від самого народження. Батько Дмитро добре грав на скрипці, віолончелі й гітарі. Мама Марія часто співала народні пісні та романси. Тож і Миколка, ще не навчившись говорити, вже мугикав собі під ніс якісь мелодії.
– Ким би ти хотів стати, коли виростеш? – запитав Павло Сильвестрович свого десятирічного учня, коли той закінчував сільську школу й готувався вступати до Немирівської гімназії.
– Хочу складати музику для янголів, – не довго думаючи відповів хлопець.
Микола Леонтович народився 1 грудня 1877 р. в селі Селевинці Немирівського району на Вінничині. Увійшов в історію як один із найвидатніших українських композиторів та хорових диригентів початку ХХ ст., а також як автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору.
Микола Леонтович прославився не лише в Україні, а й далеко за її межами. У 1916 році він написав мелодію “Щедрик” за мотивами української народної щедрівки. Через 20 років українського “Щедрика” було перекладено англійською мовою. Пісня отримала назву “Carol of the Bells” і стала однією з найпопулярніших різдвяних мелодій у всьому світі.
