Богдана МИКИТА, поезії про любов і не тільки

***

Я кожного дня проходжу крізь сотні цікавих очей.
Мені вже по горло досить черствих і байдужих людей.
Мій вечір завжди з тобою і кожен мій ранок теж.
І серцю нема спокою, коли ти назустріч ідеш.

ТАТОВІ

Відлітають яблуні у вирій.
Розпочався пізній грушопад…
Тату, подивіться: у малині
По коліна Ваш осінній сад.
Піднялися до півнеба сливи,
Зачепили птаха за крило…
Тату, пам’ятаєте, як зливи
Навесні шуміли у вікно?..
Світлячків сузір’я в конюшині
Наворожить ранній листопад…
Тату, подивіться, як жоржини
Освітили Ваш осінній сад…

. . . . . .
. .

МАМІ

Це, мамо, я горнусь до Ваших рук,
Немов вечірнє небо до молитви.
Сідало сонце за одвічні липи,
Здалека долинав грози півзвук.
Це, мамо, снігом пахне горизонт
І першим квітом молодої вишні.
Зимові хмари вже такі колишні,
Як непомітний чорно-білий сон.
Це, мамо, я горнусь до Ваших рук,
Неначе айстра тулиться у осінь…
Уже весна. Це, мамо, нам здалося,
Що дощ січе у праавстрійський брук.
Це, мамо, я горнусь до Ваших рук…

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму

***

Ти дивився в бік Площі Ринок.
В небо звівся тризуб Нептуна.
І собаки Діани стихли.
І трамвай повернув в провулок.
І Всевишній тримав в долонях
Наші руки, неначе крила.
Ти дивився в зелені очі –
В них душа твоя говорила…

***

Білі руки дерев,
Сиві лапи ялин.
З гриви струшує лев
Срібний попіл хвилин.
Я на тебе дивлюсь
З-під засніжених вій.
Ти вустами торкнувсь –
Заметіль… Заметіль…
Ти мені завжди будеш другом –
І близьким, і ледь-ледь далеким,
Щоб подалі від небезпеки
Знов зустрітися серед літа.
Я тобі завжди буду щастям,
Що тихенько паде на вії
Яблуневою заметіллю
На самому краєчку світу.

. . .
. . .

***

За містом сонце сідає.
На воду – жовті вогні.
І листя під ноги лягає
Мені.
Вечірня мелодія скрипки
Посеред міських алей.
Я так вже до цього звикла,
Але…

***

Зупинися на мить. Зупинися в шаленім бігу.
Зупинися. Дивись: тут немає слідів на снігу.
Я тут ще не була. Я сюди не прийду назавжди,
Бо від мене сніг тане в шалені краплини води.

***

МОЄМУ УЧНЕВІ УСТИМУ ГОЛОДНЮКУ
ТА УСІМ ГЕРОЯМ МАЙДАНУ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Таки буває пекло на землі….
А ти хотів зробити його раєм
Для свого друга, для своїх батьків,
Для нас, котрі живем чи помираєм.
А ти не знав, що постріл прогримить,
Що в голову він цілиться із даху…
А він не знав, що в цю скажену мить
Себе й таких, як сам, прирік на плаху…

***

Так снігів намело – аж до серця, до неба, до стін…
Так в душі запекло… І за обрієм сонце згорає.
Так самотньо стояти. Лише заметіль закружляє
І торкнеться холодним цілунком до вуст, і долонь, і колін.

. . . . . . .
.

МУЖЧИНА

Мужчина – це не «бабло» і «понти»,
І зовсім не в м’язах причина.
Бо дехто і в сорок - просто "ніхто",
А хтось вже в сімнадцять - мужчина.
І що б не сказали мені на те,
Повторю я знову і знову:
Мужчина – це ніжність, надійне плече
І вірність даному слову.