Василь Портяк – автор сценарії популярних українських фільмів “Нескорений”, “Залізна сотня”, “Вишневі ночі”, “Меланхолійний вальс” і автор чудової короткої прози.
Василь Портяк народився 31 березня 1952 р. у с. Кривопілля Івано-Франківської області. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1977) і Вищі сценарні курси у Москві (1986). У 1984 році вийшла перша збірка новел В.Портяка «Крислачі», 2006 р. — «У снігах».
– Почнімо, либонь, із кіно. Отож, пане Василю, Ви маєте чудову можливість порівняти, яким було кіно понад 25 років тому і тепер. Не маю на увазі робити розгорнутий аналіз. Скоріш хочу запитати, яке Ваше ставлення до сучасного українського кіно і що позитивного в ньому тепер є на Вашу думку?
-Воно ще молоде, сучасне українське кіно. Найперша його ознака – зродилося кіно продюсерське. Як і в усьому світі, воно має свої переваги й хиби. З одного боку, незалежність продюсерських студій, з іншого – нерідко свавілля практично необмеженого у змозі вирішувати не лише всі фінансові, виробничі, а й суто творчі процеси продюсера. Тут ще велике значення має загальна культура замовника, його розуміння природи кіно, а оскільки цей інститут у стадії формування, ще мало студій, готових до виробництва артхаузного кіно (термін досить недавно у вжитку і вже набив оскому, під ним часто розуміють будь-яке малобюджетне й не гострофабульне, а йдеться ж, очевидно, передусім про «арт», тобто про твір насамперед художній, а не орієнтований тільки на касу).
Що ж до фільмів, то є цікаві роботи: «Поводир» О. Саніна, «Брати. Остання Сповідь» В. Трофіменко (до речі, дебют), з останніх – «Жива» Т. Химича… Можна назвати ще. Позитив у тому, що сьогодні кіно не улягає ідеологічним канонам, не потерпає від заборон на теми, зображальні засоби. Я не прихильник, наприклад, фільму М. Слабошпицького «Плем’я», але добре, що воно, професійне, має право на екранне життя, має свою аудиторію. Щодо фільмів 25-річної давності, то порівнювати важко, тоді в нас був застій, а от щодо українського кіно взагалі, то робіт рівня «Тіней…», «Вавілону…» чи фільму Л. Осики «Камінний хрест» іще чекаємо.
– В літературі Ви – автор короткої прози, новеліст. Як писались Ваші новели? Чому лише дві збірки?
– Ну, збірок трохи більше, але що деякі новели переходять з однієї в іншу, то доробок справді невеликий. Просто новела в мене народжується довго, іноді задум товчеться в уяві роками, а пишеться тоді, коли тримати її в собі стає нестерпно. До того ж, записана вперше, мусить ще відлежатись… Інша справа – сценарій. Там є тема, є терміни, чекати якихось «осяянь» не доводиться, сідаєш і пишеш.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Ваша біографія непроста і чимось нагадує історію становлення України. Скажіть, чи це вплинуло на тематику фільмів, до яких Ви написали сценарії? Які основні цінності закладено в історичній правді про ці фільми? Що Ви хотіли донести глядачеві насамперед?
– Навряд чи моя біографія аж так знакова. А родовід на вибір тематики – переважно національно-визвольна боротьба – звичайно, вплинув. Звернувся до неї ще в останні «союзні» роки, це був сценарій фільму «Вишневі ночі» – про трагічну любов, що стала на боці Правди. Сьогодні ця історична сторінка вже активно розробляється в кінематографі, а коли ми робили перші кроки на цьому полі, то завданням було насамперед здолати сформований пропагандою стереотип сприйняття й подій, і самого образу УПА, показати, що то була бездержавна, але таки армія, а що кінець її трагічний, то «аби прорости, добре зерно мусить упасти в землю» («Нескорений»).
– Окрім роботи – про повсякденне життя і коло Ваших зацікавлень. Чи буває так, що хочеться втекти від суєти і відпочити? Чи, навпаки, шкода часу, аби марнувати його без роботи?
– Та хочеться! Але не надто виходить. Я мало часу перебував на так званій творчій роботі, здебільшого «служив» – у редакціях газет і журналів, на видавничій роботі, останнім часом встряв у музейну справу. Кажу «встряв», бо в якийсь момент хотіли «зробити ноги» Національному музеєві Тараса Шевченка – виселити його з палацу на столичному бульварі. Причому доклали до цього рук люди відомі, відстояти було непросто. Я до цього підключився, й закінчилось тим, що потім працював у музеї вченим секретарем. Тепер там знову великі проблеми, та з відстані на щось вплинути важко. Працюю в іншому музеї… Час прискорюється й ущільнюється, лижі, походи в гори – все це безнадійно в минулому. Благо, що живу коло ріки, коло лісу – можна іноді вирвати якусь днину…
– У Вас, п. Василю, багатющий досвід роботи в кіно. Чи ділитесь цим досвідом із молодими?
– Не часто, але буває. Недавно, наприклад, долучився до створення сценарію, який задумала молода особа, режисер, ще студентка, але вже має талановитий дебют. Побачимо, що вийде.
– Що хочете побажати читачам сайту коралі?
-Думаю, одне сьогодні побажання у всіх – миру. Миру в Україні, на Землі і в душі!
Дякую за розмову. Бажаю Вам натхнення і нових сміливих рішень!
Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів
