Повертаєшся додому ввечері, коли хтось невідомий стирає всі барви і майже всі звуки. Тільки стерти не може солодкого запаху квітуючих черешень. Цей кількатижневий дурман супроводжує тебе разом із білим повітрям.
Ах, коли б не той білий солодкий дурман, то не знав би-сь і яка пора року, і що ся в світі діє.
У весняному світі, затям!
А колежанка розпинається поміж двома роботами і слушно нарікає: такі дерева гарні довкола, а я лечу на репетиції і світа Божого не бачу за тими нотами і академами…
…але ввечері… пізно ввечері ти маєш виняткову нагоду допливати додому крізь той білий солодкий аромат квітуючих черешень і аличі. Крізь білі серпанки мініатюрних зір, які сотнями тисяч впали на місто і зачепилися на деревах. Кажуть, то квіти. І зорі також перецвітуть.
Заздриш птахам, пенсіонерам і дошкільнятам – у них безмір часу. Не мусять кудись гнати, щось заробляти, комусь помагати, когось терпіти, навіщось… ах… але для них ті дерева не такі актуальні, (важливі, принадні й реальні), як для тебе.
Перечіпляєшся поглядом за припилюжену білу автівку, на якій хтось залишив лаконічний діалог. Вгорі тонким пальцем виведено: «Помий мене!», а над колесом внизу дописано: «Приходь, помию!»… файно…
Ловиш себе на тому, що до свят залишився тиждень. Встигнути все! Усе встигнути! Неодмінно скористатися послугами перукарки, намножити тексти, перетрусити шафу і… втекти.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Але втікаєш не так собі. Пакуєшся звечора. Ретельно перевіряєш список «на завтра» і «на вчора».
Втікаєш від себе звичайного, себе буденного, себе міського і повсякденного. Від них. Від усього, що тисне на тебе прозорими клаксонами міста й обов’язку. Ігноруєш акції, знижки 70 %, фестивалі, той все ще пануючий солод…
Перемірявши гору взуття на підборах і без… ті тверді. А ті муляють. В тих – ні-ні… ось простенькі – придатні для втечі та мандрів. Чудово!
Втікаєш у літо. Крізь дощ. Осипаються зорі. І солоду – менше.
Оксана КРИШТАЛЕВА, Львів
