На молодій смереці, що над його хатою, причаїлася величезна рись. А може, то леопард, може, тигр? Хата нова. Дєдьо збудував для свого молодшого зі сухого, рубаного перед Різдвом дерева, запустив оліфою, покрив жовтою, як вощина, ґонтою, посипав житом, “аби мешканє було щісливим”. Хату скінчили до Покрови, і вже другий рік, як він із Марічкою живе в ній, і лиш недавно відчув, що на смереці, яку він упросив дєдю не рубати, причаїлася величезна рись, а може, леопард, а може, й тигр.
Василь приходив з роботи і запирав усі двері на засуви, вікна — ставнями і аж тоді вмикав світло. Сідав на цілий вечір дивитися телевізор, але гадки його були там, за хатою. Молода жінка знала про його напасть, але вдавала, що не здогадується. Знала, бо сама була причиною того туску. А витікала та жура із весілля Маківчукового. Перед повницею щезла кудись його Марічка з їхнього весілля. Щезла ненадовго, але серце Василеве так тьохнуло, ніби назавше. І вже як стала черга до них, вона підкралася до чоловіка, а він стояв з дарами для молодих, як на сцені глуму. Марічка підкралася, старалася погасити палаючі очі, та не могла. Він не питався, вона не казала. Але коли прийшли вночі додому, то Василь відчув, що на смереці причаївся тигр, а може, леопард. В днину він обходив ту смереку, а нічної хвилі старався не думати про неї. Зрубати її теж не міг — рука не піднімалася, бо ріс разом із нею. Марічка виносила худобі пійло, косилася на чоловіка, нічого не казала, він нічого не питав, але обоє думали про звіра. Вона гадала, що він не здогадується, куди пропадає м’ясо із холодильника і в душі сміялася над ним. А коли засував двері, то весело питалася, чи не боїться циганів. Василь відповідав хазяйським голосом — “а на всяке…”. І зиркав крізь шпару, чи звір не спускається на нижнє галуззя. І лиш ішла Марічка до стайні, він прикіпав до шпари і — бігме Боже! — видів, як тінню злітав із нижньої гілляки тигр чи той леопард, покірно йшов за стайню за його молодою дружиною, аби з’їсти там м’ясо. Тож звір коло стайні, — казав собі Василь, — бо чого би худоба так ревла та рвалася з ланців, ну звір та й решта.
— Йой, голово моя, що маю діяти? — хапався Василь за голову. — Звіра можна вбити, але що вдію з нею? І чого, і як вона з ним знається? Тож вона так моє серце йому згодує. Гой цурис, люде добрі, цурис, та й фертик.
За тим підзиранням його застала жінка, спитала глумливо, чи не гостей визирає? Василь знітився, сказав, що то він дивився, чи кутюга не вистрибнув з кліті, аби він не покусав когось. Жінка глипнула на нього і кинула:
— А то кого він має кусати коло нашої хати?
— Таже всяке буває — а то чого він по цілих ночах виє?
— Бо на те він і пес, аби гавкати та вити.
— То так, але він ніби боїться вночі.
— Ну, то йди д’нему ночуй, аби не боявси.
Василь стлумив у собі слова, які хотів сказати жінці, й почав укладатися спати. Марічка ще щось робила коло кухні, але Василь знав: вона робить вигляд, що щось там робить — хоче, аби він заснув першим, аби не лягти коло нього. А що, як вона впустить ЙОГО в хату і затравить Василя? Василь робив вигляд, що заснув, лежав із стуленими повіками і думав: “Та то ще нічого, але чого вона по кусочку годує того звіра моїм серцем? Вже ж відчуваю, що третю пайку його вже згодувала, що ще лишилося трохи більше як половина, а що буде, як всьо згодує? Їй же не шкода. Вона не вміє шпарувати, аби надовго, їй аби вже. Вона думає, що як нагодує того звіра моїм серцем, то він уже буде коло неї тертися, ніби наш кіт. Гой дивиси, голубонько, аби не терси, з’їсть він моє серце, а я, дурний, подарував його тобі ще до шлюбу та й повірив твоїм словам. Ти ж мені перед Рікою присягала, що меш моє серце до смерті сокотити, що сховаєш під своє, аби ніхто не зурочив. Дурний, дурний, дурний повірив! Я собі вірив, що вона сокотит його, ховає від злого ока, а вона щоночі нігтями відщипує та й звірові на смереку підкидає, а той ловить на льоту і муркає — таке йому добре. Гой, з’їсть він моє серце, а відтак твоє з’їсть, Марічко. Добре, що ти дитини позбулася. А, може, — гримнула гадка Василеві в голову, — може, той звір і з’їв першим серце нашої малої?
Василь ледве стримав себе, щоб не розплющити очі і не глянути на жінку… Слава Богу, вона вимкнула світло, бо таки не втримався б, глянув би. Марічка вляглася скраю лежака, пролежала з півгодини, а потім, думаючи, що він наробився коло трильовочника за цілу днину і спить, як зарізаний, тихцем взяла спідницю, на пальцях підійшла до холодильника, відчинила його — і Василь закляк: його Марічка вийняла з морозилки його серце, сховала під блюзку і тихцем вийшла надвір.
Не чув Василь, як сплигнула на землю зі смереки над хатою рись, чи то тигр, а чи леопард, не відав, чи по кусочку, щипаючи, годувала Марічка його серцем, не прислуховувався, як муркотів від задоволення звір. Молодий хазяїн встав, залишив відчинені навстіж всі двері і в білизні пішов на скаргу до Ріки.
