Іван ГЕНТОШ – про життя, війну, звитягу

gentosh

Іван Гентош – поет зі Львова, більше знаний як пародист. Однак, у доробку Івана Михайловича є серйозні та глибокі поезії про життя, війну, звитягу. Іван Гентош – автор кількох збірок, зокрема: «Чавунні канделябри», (2011), «Тривожні дзвони» (2014), «Палітра долі», (2017) та інших. Пропонуємо вам свіжу і сильну підбірку поезій Івана Гентоша. Читайте, цитуйте, кладіть на музику, поширюйте між друзями! Поезії Івана Гентоша заслуговують на це!

Вишиванка

А вона не просто полотно,

Вишите з любов’ю гарно й вміло –

Нам усім, братóве, вже давно

Одіж для душі, а не для тіла!

В барвах взóрів Всесвіту глибінь,

Волі подих, вічної, як небо –

Ти відчуєш все, лише одінь

Цей предивний оберіг на себе.

І носи, і будь благословен –

Там орнамент ніжний і могутній,

В ньому закодовано здавен

І минуле наше, і майбутнє.

Біль віків, і слава, і журба,

І людські надії та тривоги,

Хата, і калина, і верба,

І священний присмак перемоги.

Він не має зблякнути, повір,

До віків сія́тиме над краєм!

Кожен з нас сьогодні той узір

Справами своїми вишиває…

Від першої особи…

Від першої особи однини

Звертаєшся, і знáку ждеш навзаєм,

І молишся – Спаси і сохрани.

І щоб простив – ти звик, що Він прощає.

Судьба вділяє кожному своє –

Добро чи зло, розтяті лезом бритви…

Ти в Бога просиш все, що в нього є,

Коли стаєш щоденно до молитви.

Життя земне – то не квітник й не мед,

А найчастіше терни перелогу,

І ти прохаєш сил, щоб йти вперед,

Аби свою осилити дорогу.

Щоб часу дав здійснити головне,

Й не дав межі натхненню і здоров’ю,

А Бог у тебе просить лиш одне –

На світ оцей дивитися з любов’ю…

Людині треба, бо вона жива,

Їй необхідно, щоби… щоби… щоби…

І линуть в небо просьб палкí слова

Від першої до Першої Особи…

Гостри слова!

Слова вагомі, без прикрас –

Орієнтири, ідеали…

Не всі вже сказані до нас,

І ми іще не всі сказали!

Гостри, заточуй повсякчас –

Мечу іржáвіти негоже,

Бо глас народу – Божий глас,

Судом ще може стати Божим.

Безвладний над словами час –

Не змарнувати, не змалìти!

І мусить вибухнути враз

Те, що лежало монолітом!

І, засвітивши навсібìч,

Зітре границі чорні й підлі.

І має проясніти ніч,

Якщо ударити навìдліг

По злу, брехні, неправоті –

Тремтіть, манкурти і вандали!

Гостри слова – вони святі!

І ми іще не всі сказали!

gentosh_z_kolizhankami

Міські квіти

Вони зростають на асфальті,

Посеред міста суєти –

Ці квіти зчудувáння варті,

Вони такі самі, як ти.

Не скиглять, не бояться смерті,

Ростуть, ачей, не в білизнí,

А серед куряви, уперті,

Як воїни, непоказні.

Тут, серед каменю і бруку,

Неначе на передовій…

Ти не встидайсь – подай їм руку,

Вони тебе впізнають – свій!

Не пропадеш – вони розрадять,

Від пелюстка до корінця

Як сталь! Не знають слово зрада –

Такі воюють до кінця!

І підпирають непомітно

Небес густий ультрамарин –

Вони не заздрять тим, що квітнуть

У горщиках за склом вітрин.

А їхня роль налита змістом –

І жовтодзьобі, й голубі,

Коли ти просто йдеш по місту,

Кивають радісно тобі…

На Привокзальній…

Львів як Львів – дощить… І небо сіре.

Брук слизький – що хочеш, те й роби…

Ще птахам позбутися б зневіри –

Навіть поховались голубú.

По піддашшях чистять мокрі пера –

Більше заховатися ніде,

А внизу розхристаний Бандера

Через дощ поривисто іде.

Розметались пóли, наче ризи,

І вода струмками на плащі…

А позаду – на колонах трúзуб,

Що ясніє навіть при дощі!

Мжичкою покриті чи туманом,

Чи дощем, що нині накрапá,

Ті колони завжди за Степаном –

Як несхитні воїни УПА.

Доля їх важка, многостраждальна –

Не скорились, не пішли на гріх…

І, як мати, площа Привокзальна,

Світлим смутком накриває всіх.

…Мати сина привела за ручку –

Тут життю учитись молодим!

А Бандера вдаль крокує рвучко –

Нам би тільки встигнути за ним…

Доброволець

Він десь пропав зі сторінóк Фейсбуку,

Кажуть – убили тиждень чи два назад.

Лайкнув на вíрші, наче потúснув руку…

Ти уже знаєш – пíдеш у військкомат.

Він був поет, але відбувсь як воїн,

Він був веселий, гумор любив і сміх.

Він в сорок п’ять вперше торкнувся зброї –

Просто дивитись більше ТБ не зміг.

Міг депутатом бути, чи може мером,

Сильний і впертий він би досяг мети.

Був би, як інші – з вікон його «Паджéро»

Світ виглядав би краще, ніж бачиш ти.

Але життя – то не про квіти повість,

Сам добровільно пішов і там помер,

Там інший вимір мають і честь і совість…

З ним іще троє згоріло у БТР.

Завтра з ІНЕТу теж пропадеш, навмисне

Не попрощавшись, прямо отак, як він…

Він з монітору руку тобі потисне,

Може напише звичне своє “Уклін”…

…Ангел затужить у небесах незримо –

Кулю не зможе вбік відвести… А втім,

З рани із кров’ю буде стікати рима,

Певно, найкраща в грішнім житті твоїм…

Ностальгія

Коли обíйме серце туга

І щемний смуток заодно –

Згадай тоді старого друга,

Стару любов, старе вино…

Жагучість юності шалену,

Удачу в шапці набакир –

Як закипає кров у венах

Та почуттів кружляє вир.

Згадай досягнення і втрати,

Події радісні й сумні,

І ще як легко “так”сказати,

І важко як сказати “ні”…

Життя, мов слід від метеора,

Скороминуще, як на зло:

Змирись – уже минуло “вчора”,

А “завтра” поки не прийшло…

Душевна вляжеться напруга,

Що нуртувала через край…

Лиш не лишай старого друга,

І на нового не міняй!

Сірій чайці

Суходіл все ближче з кожним махом –

Зупинись на хвильку, не лети!

Я тобі не заздрю, сіра птахо,

Лиш скажи – як море з висоти?

Неба обшир – то твоя стихія,

Навіть вітер штормовий – не стрес!

Море я зі скель побачить мріяв,

Але ти ще вище – із небес!

Падаєш у безмір той не вперше,

Споглядаєш на десятки миль,

І літаєш, крила розпростерши,

Серед піни, шуму, бризок хвиль.

Десь внизу бринять рибацькі сіті,

І вітрило білу стелить тінь,

А для тебе й тільки є на світі

Моря синь і неба голубінь!

Не буває висоти надміру,

Як і далі моря, далебі…

Певно я злукавив, птахо сіра –

Як не можна заздрити тобі?

gentosh_knizhki

Дух авантюри

Холод і вітер, і небо понуре,

Сіра буденність – ну що за напáсть!

Та зігріває нас дух авантюри,

Той, що життя змарнувати не дасть!

Він недаремно пульсує у венах –

Не розкисати! Під добрий смішок

Від перешкод, яких сила-силенна,

Сліду не лишить – зітре в порошок!

Як би життя нас не гнуло донизу,

Спека надворі, сніги чи льоди,

Дасть тобі в руки дорожню валізу –

Йди і міняй щось, роби, не сиди!

Світ не такий, як ми бачимо, люди,

Дух той навчить не боятися юд,

Бо доброти значно більше повсюди,

Ніж лицемірства, обманів, облуд.

І як з доріг ми вернемся до хати,

Все подолавши, де пішки, де вплав,

Духу вклонімось – не дав нам чекати,

Жорнами долі змолоти не дав…

Пам’ять Крут…

Простір стигне, у мороз закутий,

Час не йде – такóж замерз мабýть…

Справа нáсип, а позаду Крути,

А за ними і на Київ путь…

Там заслін крихкий – студентські чóти

(Але духом нескоримі, ні!)

Проти муравйовської піхоти,

Тих ординців чорних – матроснí.

У заброд досвідчені солдати –

Вже гвинтівок щúряться стволи!

А вони не вміли ще вбивати,

Може й неціловані були…

Господи, зішли підмогу, де ти?

Дай вернути до батьків й родин…

Та як сотник крикнув – “На багнети!”

Всі звелись в атаку, як один.

Накривала заметіль кривава –

Та набоїв бракло, не снагú!

Тут кричали і “Ура!” і “Слава!”,

І навік лягали у сніги…

Вороги знущалися над тими,

Хто останній не зберіг патрон,

Розстріляли дико – розривнúми,

Тих, які потрапили в полон…

Плакали зимові краєвиди –

Навіть час ту рану не задме…

“Душу й тіло…” – як останній видих.

Залп. І другий. Тихе – “Ще не вме…”

…Лопотять знамена жовто-сині,

Їх звитягу не зітруть літа,

Бо вони воюють ще й донині –

Наша Надісторія Свята…

Страсті земні

В Страстну П’ятницю вдарив грім,

Розкололося небо чисте –

Світ розчахнутий занімів…

– Я не бачу. Ти поруч, Хрúсте?

То вже потім долинув звук,

Згодом зболено зник в просторах…

Ще не знав, що без ніг і рук –

Їх снаряд розірвався поряд.

А в очах – білий, в вишнях дім,

Затягав чорний дим помало.

І промовив Ісус – Ходім!

І від того так легко стало…

Усміхнувся і дві руки

На чоло положив гаряче –

Він душею відчув таки,

Бо очима уже не бачив.

І не крик – ледве чутний звук,

Не губами шепнув – душею:

–Як я, Господи, там без рук?

І Ісус повернувсь в траншею.

Взяв ті руки його, приніс,

І приклав, і обтер від крові.

Не ховали обоє сліз –

Він від болю. Ісус – з любові.

Але враз стрепенувся аж –

Голос тріскався від напруги:

– Там ще, Господи, прапор наш…

І Ісус повернувся вдруге.

Не сказав би і втретє “Ні!”,

Просьбу б виконав, достеменно.

…І укрив його в вишині

Подірявленим тим знамéном.

…Переповнив гріхів обрýс

Днр-івський злий “народе”.

А до нього прийшов Ісус

У ту мить, коли він відхóдив…

Ми – добродухи

Ми всім прощаєм. Та всім винуваті.

Нас переконують в нашій провині.

Як нам у власній поводитись хаті

Нас научають і нині – Ви винні!

Вибачень прагнуть, немов панацеї,

Крутять стократ на заюзаній плівці –

Винні полякам, винні євреям,

Може ще й німцям за злочини німців?

І задурманюють, мов біомасу,

Крають історію, змучену й сіру –

Може ми ще завинили й Донбасу

Та горезвісному “русскому міру”?

Не дочекалися рідні терени –

В нас не просили пробачень ніколи,

Марно волають мільйони вбієнних,

Розстріли, “вісли”, голодомори.

Пращури, сповнені віри і сили,

Сіяли поле, ростили, орали.

В землі чужі із мечем не ходили –

“Добрі” сусіди у нас забирали.

Не допрощати б до мертвої точки,

І не зганьбити знекровлену неньку –

Що ж вам від нас іще треба, “браточки”,

Ті, що так часто були воріженьки?

Ми – добродухи. Та будем прощати

Як переможемо ліпше потому.

Нині ж не чуюся, що винуватий –

То від лукавого. І від газпрому.

Посúльний

Хмари білі, як бинт стерильний,

Пролітають беззвучно повз…

А до сóтенного посúльний

Поміж обстрілами проповз.

Нелегкою була дорога –

Не по формі, забув статут.

– Ти від кого прийшов? – Від Бога.

Всі загинете нині тут.

А у сóтенного на шиї

Незагоєний рваний шов.

– Ти не чуєш? Усіх накриють!

Краще б з хлопцями відійшов.

За плече ухопив запекло,

Вперті іскри метнув з-під брів:

– За хвилину тут буде пекло,

Перемелють з усіх стволів!

– Відступити? Помилуй Боже!

Вже вмирали разів зі сто.

Ти іди – нам назад негоже!

Мусим ми. Як не ми – то хто?

Не затримуйся, брате Ванги…

Затягнувся. Забракло слів…

– Ти не втямив? Я справді ангел.

Врятувати тебе хотів.

… Світом враз сколихнуло сильно,

Аж здригнувся далекий ліс.

І нагнувся над ним посúльний…

Обійняв його. І поніс…

Розмежування…

Нас обстріляли всоте.

Речник сказав – вдесяте.

Наші рідіють чоти,

Що нам робити, тату?

Губи кусати всує…

Залпи – лише навзаєм.

Ми уже не воюєм –

Тільки відповідаєм.

Люто шаліє ворог,

Шле гумконвой навмисне.

Стерти б його у порох –

Помста у скроні тисне.

Знову якісь угоди –

Значить чекай навали.

Певно “великі народи”

Щось за нас підписали.

Сотня Небесна плаче –

Не пропустіть чужинців.

Ляжемо тут, земляче,

Разом чи поодинці.

Друже мій вірний, брате,

Дай обіймусь з тобою,

Бог дарував нам мати

Право останнього бою.

Вибити ікла звіру

Мушу – зведусь і йтиму!

Лиш їм обом я вірю –

Богу і побратиму.

Я повинен…

Як в кіно – сміються, обступили,

Хтось ногою копнув у щоку…

Господи, хоч вистарчило б сили

Із гранати вирвати чеку.

Як усе безглуздо і раптово –

Ось лежу серед пожовклих трав…

Ти прости мене, Свята Покрово,

Недогледів, на розтяжку став.

У стократ страждання невимовні –

Ще забродам не віддав “борги”…

Ти пробач – на мить я знепритомнів,

А тепер довкола вороги.

Скалиться один – Плєснітє водкі!

Другий – Так подохне, не втече!

Дні короткі і життя коротке:

Кров із рани – вже нехай тече…

І бинти з аптечки без потреби,

Сохрани, Пречиста, від спокут –

Я і там молитимусь до Тебе,

За усіх, кого лишаю тут.

Ти моя остання оборона –

Дай не похилити голови…

Дай на хвилю сил моїй долоні –

Я повинен, чуєш, я пови…

Ода любові

Життя таке – захопить і несе,

Дарує нам довготривалі чари…

А ще буває – погляд лиш, і все!

І ти пропав, мов блискавка ударить!

…Картав себе – Ну що ти, як маля́?

Ще скільки з моря ждатимеш погоди?

Бо вже давно любив її здаля,

Жагуче млів, та навіть не підходив.

Ловив жадливо погляди з-під брів,

І пестив млосно, цілував в уяві,

Так пригорнути до грудей хотів,

Лицем пірнути в кучері русяві…

Готов продати душу ні за гріш,

Та зупинявся й мовкнув на півслові…

Така любов – вона в стократ страшніш,

Але й сильніша звиклої любові!

Не допускав і думки про інтим,

І гамував пориви чоловічі…

І ось побачив – йшла Вона із Ним,

Та віддано дивилася у вічі.

Вони щасливі – зрозуміти зміг!

(У грудях холодок від порожнечі).

А Він сміявся, ки́дав світ до ніг,

І ще дбайливо обіймав за плечі.

…Щеміло серце – й ми могли не згірш.

Вернеться в дім, де тіні вечорові…

Наллє червоне. І напише вірш.

Чи оду… Нерозділеній любові…

gentosh_intervyu

Рідні місця

Рідних краєвидів так багато,

Ти вдихаєш, тулиш їх до губ –

Тут колись ще юні мама й тато

В церкві на горбочку брали шлюб.

Кúчері, серпанком оповиті,

Над рікою кам’янистий зсув…

Хоч тебе ще не було на світі,

Але твердо знаєш – ти тут був!

Щастя на просторах цих зелених

Стати на коліна, впасти ниць –

І відчути, як бурлить у генах

Шум прадавніх бýків і ялиць.

Вдосталь тут набутися не можна,

Бо вінцем тривожних снів та мрій

Стебелинка і травинка кожна

Радо усміхається – Ти свій!

Звúвисті дороги повороти

І п’янющі запахи отав…

Ти вернувся впевнитися, хто ти –

Ти завжди тут був і не вертав!

Свічка

Свічка гаснути не хотіла,

Птахом билася у вікні,

Як душа, що уже без тіла,

Безголосо волала – Ні!

Хоч її вже лишалось мало,

Але мусила все-таки

Розказати, що пам’ятала,

Про незірвані колоски…

Неяскрава і невесела,

І уже догоряє гніт,

А ще треба про мертві села

Прокричати на цілий світ.

Про порожні тарелі й кухлі,

Про нелюдський голодний біль

Несхоронених і опухлих,

Взятих мороком божевіль.

Не зрівняти з орди набігом –

Поголовно старі й малі.

…Пахли жолуді попід снігом,

Й переоране на ріллі.…

Виростала із душ Говерла –

Діло рук комуняк- потвор.

…Потім свічка скорботно вмерла,

Як мільйони в Голодомор…

Щастя

Ми в житті, немов метеорити,

Мить якусь посвітимо – і все…

Що іще у долі попросити –

Може встигне, схоче, принесе?

Поцілунок тихий в очі сонні,

Ніжне в унісон серцебиття…

Крапелинку щастя у долоні,

Щоб сіяла на усе життя.

Дива нерозтрачених ілюзій,

Світлих прагнень і високих мрій,

Небагатослівних щирих друзів,

Потиск рук у вірності святій.

Ще – сміятись з вибриків погоди,

(Світ чудовний створено для всіх!)

Відчувати близький рідний подих,

З вій пестливо здмухувати сніг.

Захід сонця під химерні тіні,

Глиб небес, що дарував нам Бог…

Як загуснуть сутінки вечірні –

Просто поряд помовчати вдвох…

Лакомúнки неоцінні долі,

У яких життя найвища суть…

Не украсти щастя, а доволі

В пригорщі безгрішно зачерпнуть…

Чорні вишні

З неба ллє, неначе глек розбито,

Краплі щось шепочуть, як живі…

А мені вночі наснилось літо,

Перестиглі вишні у траві…

Не від буревію чи від зливи

Падали беззвучно серед трав,

І лежали докором щемливим,

Тим усім, хто їх не обірвав.

Я відчув – збиратиму, не встою,

Ще й шукати буду поміж віт,

Бо вони достиглою красою

Ще недавно дивували світ.

Вишням тим, подзьобаним і цілим,

Доживати сумно довелось…

Так і ми, у долі на прицілі,

Все життя чекаємо чогось…

Кожен з нас колись усе залишить,

Скуштувавши серед купи справ

Райську згірклість почорнілих вишень,

Тих, яких ніхто не обірвав…