Так, це та сама Леся Воронюк, яка у 2006 році, навчаючись в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, стала ініціаторкою Дня вишиванки, який відзначають щороку третього четверга травня.
Це свято визнано найвідомішим культурним брендом України у світі. На цьому Леся не зупинилась – разом із співорганізатором свята, режисером Олександром Ткачуком та науковим консультантом Олексієм Долею вона зняла фільм “Спадок нації”. Детальніше – у нашій розмові!
– Лесю, чи думала ти колись, що твоя студентська ініціатива проводити щороку День вишиванки стане всепланетарною? Як дивишся на це з висоти понад 10 років?
– Коли засновували це свято, не ставили собі таких глибоких планів. Я часто вдягала вишиванку, як і мій друг Ігор Житарюк. Якось я побачила його в вишитій сорочці і запропонувала одягнути сорочки разом в один день. Мою ініціативу відразу підтримали Олександр Ткачук, Михайло Павлюк, Сергій Бостан, Оксана Добржанська, Ірина Мітнович, які і стали співзасновниками свята. Першого року нашу ідею підтримали кілька десятків студентів та викладачів. Тепер в день свята вишиванки одягають у понад сімдесяти країнах світу не лише етнічні українці, а й ті, хто солідарний з нами, – посли інших держав, королівські родини, парламентарі, культурні та громадські діячі.
Вдягнувши одночасно вишиванки в один день, ми хотіли показати собі та іншим, що ми – українці.
Ми хотіли, щоб День вишиванки був саме посеред тижня, щоб люди могли приходити на роботу, навчання чи навіть гуляти містом у своїх вишиванках. Щоб це не був вихідний день чи свято, коли люди менше спілкуються.
Третій четвер травня – це час, коли тепло, і коли йдеш вулицею без верхнього одягу. Так світло, коли незнайомі люди, бачачи одні одних у вишиванках, вітаються, посміхаються і бажають одне одному добра! Тепер День вишиванки – це аспект культурної дипломатії, і він дуже важливий для нас.
– Свого часу ти закінчила Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича. Який фах ти здобула і що цікавого дослідила і зробила дотепер?
Я закінчила факультет історії, політології та міжнародних відносин. Можна вважати, що я працюю за фахом – займаюся культурною дипломатією. Всесвітній день вишиванки настільки глобальний, що він обріс великою кількістю додаткових проектів, які реалізуються протягом всього року і в багатьох країнах світу.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Окрема розмова – про повнометражний фільм “Спадок нації” спільно з режисером Олександром Ткачуком. Як виникла ідея зробити цей фільм? Де були зйомки?
– Ідея виникла перед 10-річчям Дня вишиванки. Хотіли, аби люди глибше розуміли значення вишитих сорочок, що це – не просто одяг. Спочатку думали, що таких фільмів – понад десяток, та зрозуміли, що в Україні немає жодного повноцінного фільму. Звичайно, були поодинокі невеличкі фільми про регіональну вишивку, про майстрів тощо, але такого фільму, який би об’єднував вишиті сорочки всієї країни, не було. Ми з Олександром Ткачуком дуже серйозно поставились до цієї роботи, намагалися не просто добре зняти цікавий матеріал, а переживали, переосмислювали, пропускали через душу і серце кожну історію. Бували моменти, коли було вкрай важко стримувати емоції – захоплення, біль, відверту лють – це все про історії, які ми знайшли і відзняли…
– Може пригадаєш цікаві випадки з часу роботи над фільмом? Непересічних людей, мальовничі місця зйомки?
– Згадую історію у Сокалі, що на Львівщині. Ми поїхали знімати сокальські сорочки, бо вони мають особливий крій і довгі коміри. Тобто це мав бути суто етнографічний матеріал, а знайшли цілу історію з часів операції “Вісла” (1947 рік). Вишиванки разом зі скринями закопували в землю і про їхнє розташування переповідали молодшим. Збереглися ці вишиванки дотепер – їх знайшли на початку 90-х.
Ми відзняли історії людей, в житті яких сорочки відіграли доленосну роль. Наприклад, переселенці з Луганська, ризикуючи життям, вивозили у 2014 році на собі вишиванки і вдягали їх навиворіт та ховали під одягом. Те, що не могли відзняти самі на окупованих територіях, допомагали дістати місцеві жителі чи іноземні журналісти. Пригадую, в жовтні приїхали в Бабин, що на Франківщині, до Богдана Петричука, а потім у Космач до Дмитра Пожоджука. А в Карпатах все замело снігом. Три дні – без світла. Перечекали і відзняли цінний соковитий матеріал, справді автентичний. Гуцульщина – це один з небагатьох регіонів України, де багато традицій та строїв законсервувалось в ідеальному автентичному вигляді.
Завдяки роботі над цим фільмом ми познайомилися з неймовірними людьми – майстрами, етнографами, а також з особливими українцями, які не скорюються ні обставинам, ні іншим людям…
Багато героїв фільму стали моїми особистими героями. Коли здається, що щось не так, то згадуєш цих людей, їх мужність, відданість улюбленій справі, наполегливість, їх віру, і вчишся бути такою ж.
– Фільм показували у 15 країнах і переклали 5 мовами. Як вважаєш, в чому секрет успіху цього фільму?
Думаю, люди його розуміють і відчувають, бо ми працювали щиро і віддано.
– Які плани?
Ми засновуємо при Дні вишиванки продакшн документальних фільмів. Два – вже в процесі зйомок. Нам, українцям, є чим дивувати не тільки світ, а й самих себе.
Афоризми із книги Лесі Воронюк – поезія у прозі “Записки на зап’ястях”!
Дякую за цікаву розмову. Нехай тобі щастить на файних людей та творчу реалізацію!
Спілкувалась Оксана Кришталева зі Львова
