Наталка Криничанка завше у вирі мистецького життя. Вона вміє знайти такий золотий перетин у спілкуванні, де цікаво дуже різним людям. Та й сама Наталка дуже різна і дуже натуральна водночас.
– Наталю, я знаю тебе так давно, і все ж ти щоразу дивуєш мене своєю діяльністю. Ти – небайдужа і творча. І часто – не задля слави чи комерції. А задля чого чи задля кого? (Яка мотивація твоєї творчої небайдужості?)
Не часто, а завжди. Сьогодні це виглядає на дефект. Бо таки якийсь дивний світ навколо. Коли дивишся на речі ззовні, з-поза заданої суспільством системи координат, то бачиш лише істинне і справжнє, до чого вартує долучатись і витрачати життєвий, дуже дорогоцінний, час. А ще , коли періодично відвідуєш бібліотеки майбутнього, то дивом дивуєшся, бо про багато чого важливого, на думку сучасників, (комерційно виправданого) сьогодні – в історії не написано. Так ніби не було ані цих подій чи їх творців і учасників. Насправді – залишається тільки істина, з якою дружити непросто, але зате – вартісно. Комерційна вигода порівняно з вартісністю програє безапеляційно.
– Дуже давно ти дописувала до газети “Експрес” (Львів). Це було ще за царя Опенька, як земля була тоненька. А тепер ти ведеш програми на радіо. Журналістика – твоя пристрасть чи щось більше?
Тоненькою тоді була не тільки земля))). Тепер я знаю, що це журналістика. А пристрасть у мене завжди до повноцінного спілкування. У Експресі то були листування через рубрику. Тоді ще люди писали листи… А радіо, так це ще дитяча любов. Як до ведмедика – вічна і незрадлива.
Одним з перших яскравих спогадів з дитинства є тьотя з мікрофоном , яка у садочку «Вишенька» після ранкового свята попросила мене зачитати віршика. Це був віршик про ракету. А потім, у вихідний день тато витяг мене з ліжка і посадив на табуретку у кухні. І тут, диво. З радіо я почула голос тієї тьоті, яка розповідала про наш дитсадок і назвала моє ім’я. І залунав мій голос і ракета. І – татові сльози, які я бачила вперше і востаннє… Отаке воно – Львівське радіо.
– У колі твоїх друзів і знайомих – дуже різні люди. Як тобі вдається з усіма знаходити спільну мову?
Спільна мова, як виявилось – окремий феномен. Але вона неможлива з усіма. Хіба – ситуативно. Людська природа тяжіє до суб“єктивізму і амбіцій, що заваджає порозумітись, і що є причиною масових маніпуляцій. Але, не покидаю надії розшифрувати і вивчити мову до Вавілону.
– Твої пісні та бардівські виступи. Ти ж сама граєш на гітарі та влаштовуєш вечори співаної поезії. А це у наш час не дуже популярний формат. І все ж…
Це – проблема часу, а не бардів. Якщо людина потребує склянки чистої води, то вона її шукає. Так і з піснею, яка є засобом наповнення спраглого людського єства. Гітара і поезія не передбачають фальші, а співана розмова є ще більш витонченою. І усе як на долоні. Не сховаєшся.
Так. Бути менестрелем чи бардом дуже відповідально. І я знаю лише поодинокі імена, які випробувані для цієї місії відкривати небо і приймати космічні коди у вигляді музики і слова задля подальшої еволюції народу і людства. Питання тільки в тому, наскільки народ потребує еволюції.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– Тема лемків тобі також близька по духу і по крові. Що саме приваблює тебе у роботі з лемківськими осередками? Яку мету ставиш? Що хочеш донести до суспільства?
Лемківшина – це моє ВСЕ. Це такий буйний ліс, серед якого є і моє родове дерево, яке я досліджую, плекаю, захищаю і годую білочок і птахів, яким воно надає затишок і комфорт.
А мета проста, навіть банальна – справедливість. Коли приїжджаю додому у Бескиди, в Криницю, то не я плачу, а плачуть гори, бо вони нас любили теж. І чекають. Мій батько так і не поцілував поріг церкви у селі Поворозник, у якій його хрестили. Це вже зробила я. І більшого щастя я не відчувала ніколи. Отак би обійняла копицю сіна і читала вголос Богдана-Ігоря Антонича і Петра Мур“янку.
Батьківщина – це моя релігія , без якої нема рівноваги.
– Сподіваюсь (та що там сподіваюсь – я майже переконана в тому), що й через двадцять чи тридцять років ти будеш така ж активна і небайдужа. А що б ти хотіла робити у поважному віці?
– Усе , що не встигну зробити зараз. Якщо вже не дозволять кермувати вертольотом чи стрибати з парашутом, то буду реалізовувати підліткову мрію досліджувати мову дельфінів, як спосіб спілкування між галактиками. Може стану професором?
– Чи залишається час для приватного життя? Звичайно ж, я не випитую про інтимні подробиці – на те воно й життя приватне. А от, скажімо, на приватні мандрівки, зустрічі з друзями, читання книжок чи відпочинок за містом?
– Я живу лише приватним життям. І усім цього бажаю. На це йде 101 відсоток мого часу.
-Дякую тобі за гарну розмову і бажаю тобі наснаги до роботи! А відтак – і позитивних вражень від здійсненого та здобутого!
Спілкувалась Оксана Кришталева зі Львова
