СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК
Чоловіка красить сивина,
Красять мозолі і грубі шрами,
Красить ніжність, честь, а ще слова
І тепло до жінки, і до мами.
Коли він опора, не тюхтій,
Коли дрова вміє нарубати,
Коли серцю близький – не чужий,
То його потрібно шанувати.
Коли жінку носить на руках,
Береже родину, як зіницю,
І не ходить по чужих жінках,
А шанує власну молодицю.
То такий найкращий на землі
І дружина у таких кохана,
Щирість жінки видно по столі,
А в сім’ї завжди пора весняна..
Віталій Назарук
. . . . .
МУЖЧИНИ, ВИ НАШЕ ВСЕ!
Для кого б чепурились ми,
Коли б не було вас, мужчини?
З якої іншої причини
Гортали б знахарські томи?
Навіщо б нам були прикраси,
Модерні сукні, блиск в очах,
І поетичного Пегасу
Політ при місячних свічах?
Навіщо вдосвіта вставали б,
Кому б ми вірили тоді?
кому бездумно віддавали б
Найкращі роки молоді?
І хто казав би, що найкраща
У світі саме кожна з нас?
Кому б казали ми ні за що!
Кого прощали б раз по раз?
І що б у світі нас тримало,
Під небом цим, на цій землі,
Про що б знімали серіали,
І взагалі, і взагалі….
Аліса Серпень
. . . . . . .
ЖІНКА ДРУГОВА
Жив та був собі козак – зірвиголова.
Та сподобалась йому жінка другова…
Ніби й досі і не жив, відшукав траву —
Попри Бога зворожив жінку другову.
Довелись іти на Січ під хоругвами.
Та не з ним були в ту ніч жінка другова.
Сумно шабельки дзвенять, пил та згарище.
Ідуть на ворожу рать два товариша.
Втричі більше ворогів. Друг знесилений.
Пролунало поміж гір: “Прощай, милая!”
Козак коника обняв, б’є попругою.
Кулю на себе прийняв, яка другові.
Поверталися на Січ під хоругвами.
Гірко плакала в ту ніч жінка другова.
сл. і муз. Олександр Смик
Виконують «Чорні черешні»
. .
АРІЙ ПРОЩАЄТЬСЯ
Як це часто буває, як рідко –
Вибір падає раптом до ніг.
Я сьогодні нап’юся, як дідько,
І рабів відлупцюю своїх.
Я тобі подарую півночі,
А півночі віддам самоті.
Шліфуватиму свастя золочене
На шоломі, мечі, щиті.
Я молитимусь Сонцю всевишньому,
Під його благодаттю засну.
Ти мене зрозумієш і вибачиш,
Що шалено кохаю… війну!
Побажай мені ніжної смерті
І багато питної води.
Я упертий і дуже відвертий:
Хочеш – жди. А не хочеш – не жди!
Сергій Пантюк
. . . . . . .
***
Мужчина,
Очі якого глибокі,
Як два зелених озера,
А уста мудрі,
Як молитва бабусі моєї,
А руки дужі,
Як цілюща злива весняна,
А волосся чорне,
Як земля,
Мужчина,
Подібний до крислатого дерева
Край поля,
Як оборона,
Єдиний притулок мій…
Людмила Скирда
***
Ще один вечір з твоїми м’якими очима
Засвічує зорі шалені і золоті.
У моєму житті був тільки один мужчина,
Незалежно від того, хто був у моєму житті.
Галина Паламарчук
. . . . . . .. .
***
між життям і чоловіком
завше мусить упхатись якась кобіта
вимагати взаємності на щодень
і так до гробу
вигадувати, що їсти
вчити жити
і не може собі чоловік
серед усього цього гармидеру
очима просто в небо піти босоніж
не озираючись на дороговкази,
пости та обмежувальні знаки
і не може чоловік без неї
народити собі сина
взяти його за руку
сказати йому: сину
між життям і чоловіком
немає ніяких недомовок
все ясно як день Божий…
та часом, сину, бувають ночі
Галина Крук
. . . . . . . .
ПОКИ ТИ ЛЮБИШ
В ряд з амазонками стати мені б, та не стану.
Завжди гордливо, – глянь: я покірна віднині!
Мовкне іронія – буду співати осанну
Лицарю честі, найкращому з кращих – мужчині!
Хто я без тебе? Мисливцем гнана звірина?
Пустка чи натовп – і каменю й хвиль небезпека…
Вдячної крові вчуй тріумфуючий клекіт,
Мій захиснице, владарю владний, мужчина.
Звідки б ця ніжність, коли б то не пута шовкові? –
Кожен мій нерв обів’ють, обнімуть злочинно!
Як твоє ймення, брате по сонцю у крові,
Брате по богові в серці? – Мужність. Мужчина.
Скільки на світі імен? Байдуже. Сонми!
Я – твоя блискавка. Ти мій гріх безневинний…
Сива шляхетносте, розуме гірко-безсонний,
Суджений мій, єдиний в світі мужчина!
Лину травою, рікою! – була ж – бадилинка!
Ти на колінах стоїш – стаю на коліна…
Поки ти любиш – я найпрекрасніша жінка.
Поки любов – найдостойніший ти мужчина.
Світлана Йовенко
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
***
Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Підла наволоч рано богує без спротиву,
Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.
Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,
Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.
Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.
Кажеш, гиді багато? А ви де були?
Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Іван Світличний
. . . . . . . .
АПОЛОГІЯ ЛИЦАРСТВА
Там, де віками, за гірким туманом,
де трубить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався – о б е р і г.
Було життя осяяне красою,
любов і честь цінились над життя.
І що там смерть з великою косою? –-
мужчина, лицар, сонячне дитя!
В моїх садах мелодії Провансу,
і жінка, жінка, жінка всіх віків! –
за неї лицар гинув без авансу,
вона чекала цокоту підків.
В монастирях, фортецях і столицях,
з глухих палаців, схожих на тюрму,
якщо він лицар, –
о, якщо він лицар!
вона троянду кидала йому.
Гриміли вальси, пурхали амури,
давили будні, смикала сім’я, –
жіноча туга билася об мури:
де лицар мій, молитва де моя?!
І хоч в’яжіть, хоч плітку або клітку,
хоч бозна-хто розкаже бозна-де,
якщо він лицар – жінка кине квітку,
на все життя очима проведе.
Ліна Костенко
ЧОЛОВІЧИЙ ТАНЕЦЬ
Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.
Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.
Василь Герасим’юк
. . . . . . . . .
ГЕЙ, КОЗАЧЕ – КОЗАЧЕНЬКО
Гей, козаче – козаченько,
Тай хоробре серденько,
Ой, міцні в нього руки –
Ворогам для науки!
Як козак засміється –
Ворог з остраху трясеться,
Як козак заспіває –
Вороги чимдуж тікають!
Як козак затанцює –
Увесь світ його чує,
Зелен-дубе розвивайся,
Гей душа, розкриляйся!
А душі тільки й треба –
Степ широкий та небо,
Під сідлом коник чалий,
Побратим не лукавий.
Гей, гуляти-воювати
Знов поїдемо брате,
Не топтали щоб чужинці
Наші землі українські!
Там чи смерть, чи життя –
Нам не буде забуття!
Якщо голови складемо –
У піснях доживемо!
Яна Яковенко
