У світовій літературі не так багато віршів, які можна сміливо назвати геніальними. Не менш геніальними є переклади цих творів.
Відтоді, як Франсуа Війон написав свою знамениту “Баладу поетичного змагання в Блуа”, минуло декілька століть. Та універсальність цього поетичного твору і досі актуальна.
А було усе так. Герцог Карл Орлеанський, заможний і поважний вельможа Франції, багатий феодал і воїн, у своєму замку в Блуа влаштовував поетичні змагання, на які запросив найталановитіших поетів.
У 1458 році сюди завітав з Парижа молодий поет Франсуа Війон. В одному із змагань на задану тему дванадцять поетів мали написати баладу, зіткану із цілком протилежних тверджень і положень. Перемогу в цьому змаганні заслужено здобув Франсуа Війон.
Творчість Франсуа Війона можна назвати унікальним явищем в середньовічній літературі Франції. Перші його балади наповнені любов’ю до життя, останні — з’єднані думкою про тлінність існування, про суперечності душі і тіла.
До слова, Франсуа Війон був великим попередником плеяди поетів епохи Відродження. Його шанували Ф. Рабле, Ж. де Лафонтен, Ж. Б. Мольєр, В. Гюго. Трагічна доля Ф. Війона не раз ставала сюжетом для поетичних творів у світовій літературі. Перекладачами його творів були Леонід Первомайський, М. Гумільов, В. Брюсов.
Ось, власне, цей геніальний поетичний твір.
Балада поетичного змагання в Блуа
У спразі гину біля водограю, Зубами біля вогнища січу, Чужинцем в рідному краю блукаю, Німую криком, мовчки я кричу, Я догола зодягнений в парчу, Сміюсь від сліз, від балачок німію, Радію серцем в муках безнадії, В стражданні є для мене щастя хміль, Жебрак – скарбами світу володію, Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль. Непевний того, в чому певність маю, Я бачу світло, як задму свічу, І знаю тільки те, чого не знаю, . . . . . . . . Знання химерним випадком вважаю, Зірвавши банк, весь програш я плачу. “Добраніч!” – прокажу, коли задніє, Боюся впасти, лежачи на дні я, Здоровий – почуваю вічний біль, Безрідний – спадщини чекати смію, Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль. Стурбований життям – турбот не знаю, Плюю на скарб, але за ним лечу, Не злість, а доброта мене жахає, Той кращий друг мені, хто запевняє, Що в голоді я ситий досхочу, Що білий лебідь вороном чорніє, Що ворог мій мені на користь діє, Що істина в брехні – ось в чому сіль! – Все тямлю й ні чорта не розумію, Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Мій принце! Вас запевнити я смію: Не вміючи нічого, все я вмію. Змиритись докладаю всіх зусиль І покладаю лиш на вас надію, Скрізь прийнятий і гнаний звідусіль.Франсуа Війон
Переклад Л. Первомайського
