Іван ГЕНТОШ – про життя, війну, звитягу

Іван ГЕНТОШ – про життя, війну, звитягу

gentosh.jpg (137.65 Kb)
Іван Гентош – поет зі Львова, більше знаний як пародист. Однак, у доробку Івана Михайловича є серйозні та глибокі поезії про життя, війну, звитягу. Іван Гентош – автор кількох збірок, зокрема: «Чавунні канделябри», (2011), «Тривожні дзвони» (2014), «Палітра долі», (2017) та інших. Пропонуємо вам свіжу і сильну підбірку поезій Івана Гентоша. Читайте, цитуйте, кладіть на музику, поширюйте між друзями! Поезії Івана Гентоша заслуговують на це!

Вишиванка

А вона не просто полотно,
Вишите з любов’ю гарно й вміло –
Нам усім, братóве, вже давно
Одіж для душі, а не для тіла!

В барвах взóрів Всесвіту глибінь,
Волі подих, вічної, як небо –
Ти відчуєш все, лише одінь
Цей предивний оберіг на себе.

І носи, і будь благословен –
Там орнамент ніжний і могутній,
В ньому закодовано здавен
І минуле наше, і майбутнє.

Біль віків, і слава, і журба,
І людські надії та тривоги,
Хата, і калина, і верба,
І священний присмак перемоги.

Він не має зблякнути, повір,
До віків сія́тиме над краєм!
Кожен з нас сьогодні той узір
Справами своїми вишиває…

Від першої особи…

Від першої особи однини
Звертаєшся, і знáку ждеш навзаєм,
І молишся – Спаси і сохрани.
І щоб простив – ти звик, що Він прощає.

Судьба вділяє кожному своє –
Добро чи зло, розтяті лезом бритви…
Ти в Бога просиш все, що в нього є,
Коли стаєш щоденно до молитви.

Життя земне – то не квітник й не мед,
А найчастіше терни перелогу,
І ти прохаєш сил, щоб йти вперед,
Аби свою осилити дорогу.

Щоб часу дав здійснити головне,
Й не дав межі натхненню і здоров’ю,
А Бог у тебе просить лиш одне –
На світ оцей дивитися з любов’ю…

Людині треба, бо вона жива,
Їй необхідно, щоби… щоби… щоби…
І линуть в небо просьб палкí слова
Від першої до Першої Особи…

Гостри слова!

Слова вагомі, без прикрас –
Орієнтири, ідеали…
Не всі вже сказані до нас,
І ми іще не всі сказали!

Гостри, заточуй повсякчас –
Мечу іржáвіти негоже,
Бо глас народу – Божий глас,
Судом ще може стати Божим.

Безвладний над словами час –
Не змарнувати, не змалìти!
І мусить вибухнути враз
Те, що лежало монолітом!

І, засвітивши навсібìч,
Зітре границі чорні й підлі.
І має проясніти ніч,
Якщо ударити навìдліг

По злу, брехні, неправоті –
Тремтіть, манкурти і вандали!
Гостри слова – вони святі!
І ми іще не всі сказали!

gentosh_z_kolizhankami.jpg (227.53 Kb)

Міські квіти

Вони зростають на асфальті,
Посеред міста суєти –
Ці квіти зчудувáння варті,
Вони такі самі, як ти.

Не скиглять, не бояться смерті,
Ростуть, ачей, не в білизнí,
А серед куряви, уперті,
Як воїни, непоказні.

Тут, серед каменю і бруку,
Неначе на передовій…
Ти не встидайсь – подай їм руку,
Вони тебе впізнають – свій!

Не пропадеш – вони розрадять,
Від пелюстка до корінця
Як сталь! Не знають слово зрада –
Такі воюють до кінця!

І підпирають непомітно
Небес густий ультрамарин –
Вони не заздрять тим, що квітнуть
У горщиках за склом вітрин.

А їхня роль налита змістом –
І жовтодзьобі, й голубі,
Коли ти просто йдеш по місту,
Кивають радісно тобі…

На Привокзальній…

Львів як Львів – дощить… І небо сіре.
Брук слизький – що хочеш, те й роби…
Ще птахам позбутися б зневіри –
Навіть поховались голубú.

По піддашшях чистять мокрі пера –
Більше заховатися ніде,
А внизу розхристаний Бандера
Через дощ поривисто іде.

Розметались пóли, наче ризи,
І вода струмками на плащі…
А позаду – на колонах трúзуб,
Що ясніє навіть при дощі!

Мжичкою покриті чи туманом,
Чи дощем, що нині накрапá,
Ті колони завжди за Степаном –
Як несхитні воїни УПА.

Доля їх важка, многостраждальна –
Не скорились, не пішли на гріх…
І, як мати, площа Привокзальна,
Світлим смутком накриває всіх.

…Мати сина привела за ручку –
Тут життю учитись молодим!
А Бандера вдаль крокує рвучко –
Нам би тільки встигнути за ним…

Доброволець

Він десь пропав зі сторінóк Фейсбуку,
Кажуть – убили тиждень чи два назад.
Лайкнув на вíрші, наче потúснув руку…
Ти уже знаєш – пíдеш у військкомат.

Він був поет, але відбувсь як воїн,
Він був веселий, гумор любив і сміх.
Він в сорок п’ять вперше торкнувся зброї –
Просто дивитись більше ТБ не зміг.

Міг депутатом бути, чи може мером,
Сильний і впертий він би досяг мети.
Був би, як інші – з вікон його «Паджéро»
Світ виглядав би краще, ніж бачиш ти.

Але життя – то не про квіти повість,
Сам добровільно пішов і там помер,
Там інший вимір мають і честь і совість…
З ним іще троє згоріло у БТР.

Завтра з ІНЕТу теж пропадеш, навмисне
Не попрощавшись, прямо отак, як він…
Він з монітору руку тобі потисне,
Може напише звичне своє “Уклін”…

…Ангел затужить у небесах незримо –
Кулю не зможе вбік відвести… А втім,
З рани із кров’ю буде стікати рима,
Певно, найкраща в грішнім житті твоїм…

Ностальгія

Коли обíйме серце туга
І щемний смуток заодно –
Згадай тоді старого друга,
Стару любов, старе вино…

Жагучість юності шалену,
Удачу в шапці набакир –
Як закипає кров у венах
Та почуттів кружляє вир.

Згадай досягнення і втрати,
Події радісні й сумні,
І ще як легко “так”сказати,
І важко як сказати “ні”…

Життя, мов слід від метеора,
Скороминуще, як на зло:
Змирись – уже минуло “вчора”,
А “завтра” поки не прийшло…

Душевна вляжеться напруга,
Що нуртувала через край…
Лиш не лишай старого друга,
І на нового не міняй!

Сірій чайці

Суходіл все ближче з кожним махом -
Зупинись на хвильку, не лети!
Я тобі не заздрю, сіра птахо,
Лиш скажи - як море з висоти?
Неба обшир - то твоя стихія,
Навіть вітер штормовий - не стрес!
Море я зі скель побачить мріяв,
Але ти ще вище - із небес!
Падаєш у безмір той не вперше,
Споглядаєш на десятки миль,
І літаєш, крила розпростерши,
Серед піни, шуму, бризок хвиль.
Десь внизу бринять рибацькі сіті,
І вітрило білу стелить тінь,
А для тебе й тільки є на світі
Моря синь і неба голубінь!
Не буває висоти надміру,
Як і далі моря, далебі...
Певно я злукавив, птахо сіра -
Як не можна заздрити тобі?
gentosh_knizhki.jpg (84.6 Kb)

Дух авантюри

Холод і вітер, і небо понуре,
Сіра буденність – ну що за напáсть!
Та зігріває нас дух авантюри,
Той, що життя змарнувати не дасть!

Він недаремно пульсує у венах –
Не розкисати! Під добрий смішок
Від перешкод, яких сила-силенна,
Сліду не лишить – зітре в порошок!

Як би життя нас не гнуло донизу,
Спека надворі, сніги чи льоди,
Дасть тобі в руки дорожню валізу –
Йди і міняй щось, роби, не сиди!

Світ не такий, як ми бачимо, люди,
Дух той навчить не боятися юд,
Бо доброти значно більше повсюди,
Ніж лицемірства, обманів, облуд.

І як з доріг ми вернемся до хати,
Все подолавши, де пішки, де вплав,
Духу вклонімось – не дав нам чекати,
Жорнами долі змолоти не дав…

Пам’ять Крут…

Простір стигне, у мороз закутий,
Час не йде – такóж замерз мабýть…
Справа нáсип, а позаду Крути,
А за ними і на Київ путь…

Там заслін крихкий – студентські чóти
(Але духом нескоримі, ні!)
Проти муравйовської піхоти,
Тих ординців чорних – матроснí.

У заброд досвідчені солдати –
Вже гвинтівок щúряться стволи!
А вони не вміли ще вбивати,
Може й неціловані були…

Господи, зішли підмогу, де ти?
Дай вернути до батьків й родин…
Та як сотник крикнув – “На багнети!”
Всі звелись в атаку, як один.

Накривала заметіль кривава –
Та набоїв бракло, не снагú!
Тут кричали і “Ура!” і “Слава!”,
І навік лягали у сніги…

Вороги знущалися над тими,
Хто останній не зберіг патрон,
Розстріляли дико – розривнúми,
Тих, які потрапили в полон…

Плакали зимові краєвиди –
Навіть час ту рану не задме…
“Душу й тіло…” – як останній видих.
Залп. І другий.

Тихе – “Ще не вме…”

…Лопотять знамена жовто-сині,
Їх звитягу не зітруть літа,
Бо вони воюють ще й донині –
Наша Надісторія Свята…

Страсті земні

В Страстну П’ятницю вдарив грім,
Розкололося небо чисте –
Світ розчахнутий занімів…
– Я не бачу. Ти поруч, Хрúсте?

То вже потім долинув звук,
Згодом зболено зник в просторах…
Ще не знав, що без ніг і рук –
Їх снаряд розірвався поряд.

А в очах – білий, в вишнях дім,
Затягав чорний дим помало.
І промовив Ісус – Ходім!
І від того так легко стало…

Усміхнувся і дві руки
На чоло положив гаряче –
Він душею відчув таки,
Бо очима уже не бачив.

І не крик – ледве чутний звук,
Не губами шепнув – душею:
–Як я, Господи, там без рук?
І Ісус повернувсь в траншею.

Взяв ті руки його, приніс,
І приклав, і обтер від крові.
Не ховали обоє сліз –
Він від болю. Ісус – з любові.

Але враз стрепенувся аж –
Голос тріскався від напруги:
– Там ще, Господи, прапор наш…
І Ісус повернувся вдруге.

Не сказав би і втретє “Ні!”,
Просьбу б виконав, достеменно.
…І укрив його в вишині
Подірявленим тим знамéном.

…Переповнив гріхів обрýс
Днр-івський злий “народе”.
А до нього прийшов Ісус
У ту мить, коли він відхóдив…

Ми – добродухи

Ми всім прощаєм. Та всім винуваті.
Нас переконують в нашій провині.
Як нам у власній поводитись хаті
Нас научають і нині – Ви винні!

Вибачень прагнуть, немов панацеї,
Крутять стократ на заюзаній плівці –
Винні полякам, винні євреям,
Може ще й німцям за злочини німців?

І задурманюють, мов біомасу,
Крають історію, змучену й сіру –
Може ми ще завинили й Донбасу
Та горезвісному “русскому міру”?

Не дочекалися рідні терени –
В нас не просили пробачень ніколи,
Марно волають мільйони вбієнних,
Розстріли, “вісли”, голодомори.

Пращури, сповнені віри і сили,
Сіяли поле, ростили, орали.
В землі чужі із мечем не ходили –
“Добрі” сусіди у нас забирали.

Не допрощати б до мертвої точки,
І не зганьбити знекровлену неньку –
Що ж вам від нас іще треба, “браточки”,
Ті, що так часто були воріженьки?

Ми – добродухи. Та будем прощати
Як переможемо ліпше потому.
Нині ж не чуюся, що винуватий –
То від лукавого. І від газпрому.

Посúльний

Хмари білі, як бинт стерильний,
Пролітають беззвучно повз…
А до сóтенного посúльний
Поміж обстрілами проповз.

Нелегкою була дорога –
Не по формі, забув статут.
– Ти від кого прийшов? – Від Бога.
Всі загинете нині тут.

А у сóтенного на шиї
Незагоєний рваний шов.
– Ти не чуєш? Усіх накриють!
Краще б з хлопцями відійшов.

За плече ухопив запекло,
Вперті іскри метнув з-під брів:
– За хвилину тут буде пекло,
Перемелють з усіх стволів!

– Відступити? Помилуй Боже!
Вже вмирали разів зі сто.
Ти іди – нам назад негоже!
Мусим ми. Як не ми – то хто?

Не затримуйся, брате Ванги…
Затягнувся. Забракло слів…
– Ти не втямив? Я справді ангел.
Врятувати тебе хотів.

… Світом враз сколихнуло сильно,
Аж здригнувся далекий ліс.
І нагнувся над ним посúльний…
Обійняв його.

І поніс…

Розмежування…

Нас обстріляли всоте.
Речник сказав – вдесяте.
Наші рідіють чоти,
Що нам робити, тату?

Губи кусати всує…
Залпи – лише навзаєм.
Ми уже не воюєм –
Тільки відповідаєм.

Люто шаліє ворог,
Шле гумконвой навмисне.
Стерти б його у порох –
Помста у скроні тисне.

Знову якісь угоди –
Значить чекай навали.
Певно “великі народи”
Щось за нас підписали.

Сотня Небесна плаче –
Не пропустіть чужинців.
Ляжемо тут, земляче,
Разом чи поодинці.

Друже мій вірний, брате,
Дай обіймусь з тобою,
Бог дарував нам мати
Право останнього бою.

Вибити ікла звіру
Мушу – зведусь і йтиму!
Лиш їм обом я вірю –
Богу і побратиму.

Я повинен…

Як в кіно – сміються, обступили,
Хтось ногою копнув у щоку…
Господи, хоч вистарчило б сили
Із гранати вирвати чеку.

Як усе безглуздо і раптово –
Ось лежу серед пожовклих трав…
Ти прости мене, Свята Покрово,
Недогледів, на розтяжку став.

У стократ страждання невимовні –
Ще забродам не віддав “борги”…
Ти пробач – на мить я знепритомнів,
А тепер довкола вороги.

Скалиться один – Плєснітє водкі!
Другий – Так подохне, не втече!
Дні короткі і життя коротке:
Кров із рани – вже нехай тече…

І бинти з аптечки без потреби,
Сохрани, Пречиста, від спокут –
Я і там молитимусь до Тебе,
За усіх, кого лишаю тут.

Ти моя остання оборона –
Дай не похилити голови…
Дай на хвилю сил моїй долоні –
Я повинен, чуєш, я пови…

Ода любові

Життя таке – захопить і несе,
Дарує нам довготривалі чари…
А ще буває – погляд лиш, і все!
І ти пропав, мов блискавка ударить!

…Картав себе – Ну що ти, як маля́?
Ще скільки з моря ждатимеш погоди?
Бо вже давно любив її здаля,
Жагуче млів, та навіть не підходив.

Ловив жадливо погляди з-під брів,
І пестив млосно, цілував в уяві,
Так пригорнути до грудей хотів,
Лицем пірнути в кучері русяві…

Готов продати душу ні за гріш,
Та зупинявся й мовкнув на півслові…
Така любов – вона в стократ страшніш,
Але й сильніша звиклої любові!

Не допускав і думки про інтим,
І гамував пориви чоловічі…
І ось побачив – йшла Вона із Ним,
Та віддано дивилася у вічі.

Вони щасливі – зрозуміти зміг!
(У грудях холодок від порожнечі).
А Він сміявся, ки́дав світ до ніг,
І ще дбайливо обіймав за плечі.

…Щеміло серце – й ми могли не згірш.
Вернеться в дім, де тіні вечорові…
Наллє червоне. І напише вірш.
Чи оду… Нерозділеній любові…
gentosh_intervyu.jpg (391.31 Kb)

Рідні місця

Рідних краєвидів так багато,
Ти вдихаєш, тулиш їх до губ –
Тут колись ще юні мама й тато
В церкві на горбочку брали шлюб.

Кúчері, серпанком оповиті,
Над рікою кам’янистий зсув…
Хоч тебе ще не було на світі,
Але твердо знаєш – ти тут був!

Щастя на просторах цих зелених
Стати на коліна, впасти ниць –
І відчути, як бурлить у генах
Шум прадавніх бýків і ялиць.

Вдосталь тут набутися не можна,
Бо вінцем тривожних снів та мрій
Стебелинка і травинка кожна
Радо усміхається – Ти свій!

Звúвисті дороги повороти
І п’янющі запахи отав…
Ти вернувся впевнитися, хто ти –
Ти завжди тут був і не вертав!

Свічка

Свічка гаснути не хотіла,
Птахом билася у вікні,
Як душа, що уже без тіла,
Безголосо волала – Ні!

Хоч її вже лишалось мало,
Але мусила все-таки
Розказати, що пам’ятала,
Про незірвані колоски…

Неяскрава і невесела,
І уже догоряє гніт,
А ще треба про мертві села
Прокричати на цілий світ.

Про порожні тарелі й кухлі,
Про нелюдський голодний біль
Несхоронених і опухлих,
Взятих мороком божевіль.

Не зрівняти з орди набігом –
Поголовно старі й малі.
…Пахли жолуді попід снігом,
Й переоране на ріллі.…

Виростала із душ Говерла –
Діло рук комуняк- потвор.

…Потім свічка скорботно вмерла,
Як мільйони в Голодомор…

Щастя

Ми в житті, немов метеорити,
Мить якусь посвітимо – і все…
Що іще у долі попросити –
Може встигне, схоче, принесе?

Поцілунок тихий в очі сонні,
Ніжне в унісон серцебиття…
Крапелинку щастя у долоні,
Щоб сіяла на усе життя.

Дива нерозтрачених ілюзій,
Світлих прагнень і високих мрій,
Небагатослівних щирих друзів,
Потиск рук у вірності святій.

Ще – сміятись з вибриків погоди,
(Світ чудовний створено для всіх!)
Відчувати близький рідний подих,
З вій пестливо здмухувати сніг.

Захід сонця під химерні тіні,
Глиб небес, що дарував нам Бог…
Як загуснуть сутінки вечірні –
Просто поряд помовчати вдвох…

Лакомúнки неоцінні долі,
У яких життя найвища суть…
Не украсти щастя, а доволі
В пригорщі безгрішно зачерпнуть…

Чорні вишні

З неба ллє, неначе глек розбито,
Краплі щось шепочуть, як живі…
А мені вночі наснилось літо,
Перестиглі вишні у траві…

Не від буревію чи від зливи
Падали беззвучно серед трав,
І лежали докором щемливим,
Тим усім, хто їх не обірвав.

Я відчув – збиратиму, не встою,
Ще й шукати буду поміж віт,
Бо вони достиглою красою
Ще недавно дивували світ.

Вишням тим, подзьобаним і цілим,
Доживати сумно довелось…
Так і ми, у долі на прицілі,
Все життя чекаємо чогось…

Кожен з нас колись усе залишить,
Скуштувавши серед купи справ
Райську згірклість почорнілих вишень,
Тих, яких ніхто не обірвав…

Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2019.