Як на оперного співака, Іван Козловський був надто інтелектуальним. Казав: якби не музика, став би істориком. Усе довге життя він був закоханий в Україну.
«Для нього минуле не було минулим. Запросто вітався з пам’ятниками, ходив по меморіальних музеях – як у гості до живих людей. У домі-музеї Шевченка в Києві співав «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». І робив це не для публіки, а для самого поета. А в музеї-садибі Заньковецької виконував «Ой у полі озерце»: цю пісню колись чула від нього Заньковецька й плакала. А Іван не розумів – чому. Бо ще не здогадувався, що він великий артист…
Народився Іван Козловський 24 березня 1900 року в селі Мар’янівка Київської губернії у селянській родині. Співак, ліричний тенор, володар незвичайного тембру і найвищої вокальної техніки.
Козловський завжди пам’ятав про те, як жив у дитинстві у столичному Михайлівському Золотоверхому монастирі. Там був змішаний хор, де співали й 8-річні хлопчики-бурсаки, й дорослі ченці. Малому Іванові було страшно. Особливо боявся бородатих басів. Й ось, через десятки літ, у тих співах із дітьми він ніби рятував їх від страху, незрозумілого багатьом дорослим. На цьому стояла його філософія: хто забув свої дитячі страхи, ніколи не досягне в мистецтві справжнього драматизму».
Він служив у армії в Полтаві, а вечорами їздив верхи до оперного театру. Прив’язував при вході коня і йшов співати – Ленського, Лоенґріна, Фауста. Скоро Іван Козловський опинився в Москві, в Большому театрі. Його любив Сталін і мріяв бачити Чаплін. А Шаляпін вважав другим після себе. Він співав публічно 80 років – безпрецедентно для ліричного тенора. Міг переспівати живого солов’я. Мав армію шанувальниць.
Козловський – можливо, останній великий сковородинець ХХ ст. – “світ ловив мене і не впіймав”. Як на оперного співака, він був надто інтелектуалом. Казав: якби не музика, став би істориком. До нього роль Юродивого в “Борисі Годунові” Мусоргського давали другорядним виконавцям. А Козловський вичитав у Пушкіна: “З-під ковпака Юродивого стирчать мої вуха!” І зробив цю партію ледь не головною. Тепер усі наслідують його.
У Москві нещодавно видали два томи мемуарів про Івана Козловського. Там є шрифт і російський, і наш. Бо, пишучи про Козловського, без українських цитат годі обійтися. Рідкісна річ, що за “великим русским певцом” там визнали право бути не лише “росіянином”. Пишуть: “Особенно горячо, кажется, он любил Украину. Даже говорил с приятным малозаметным украинским акцентом”.
У Волоколамську, під Москвою, є могила гетьмана Петра Дорошенка. Козловський возив туди москвичів – уклонитися. І це не сприймали як “націоналізм”, бо він пояснював, що навіть Пушкін – родич Дорошенка – через дружину Наталію Гончарову, прапраправнучку гетьмана.
Вірив, що згадуючи померлих, продовжуємо їхнє життя. Був глибоко віруючим. Хрестився – навіть у партійних кабінетах. Щоранку молився: “Дай мені, Боже, довго жити й добре співати!”
Голос свій вважав Божим даром і дуже беріг його. Остерігався протягів, перед спектаклями мовчав цілий день і не обідав. Зате верхнє “ре” третьої октави завжди звучало у нього бездоганно. Уже 50-річним, у Криму, запливав за поплавки й співав там: на пляжах люди вставали. Тенор потужний: співав на межі тиші – навіть пошепки.
У 80 років легко брав арію Ленського Його звали “гомеопатом”, бо економив голос – зате чути було на верхньому ярусі так, як і в партері. Наприкінці 1992-го Козловський утратив здатність розмовляти, говорив пошепки, але учням демонстрував ноти у повний голос, і тембр залишався той, що завжди.
Біля рояля ніколи не розмовляв про ділові буденні справи. Виходив для цього до іншої кімнати – щоб інструмент не чув суєтних слів. Але міг і согрішити – заспівати, приміром, частушки під гітару. Казав: у мені два начала – і Фауст, і Мефістофель. І мріяв заспівати обидві ці партії в пролозі до “Фауста” – і тенорову, і басову.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Сума благодійних концертів, які протягом довгого життя дав Іван Козловський, становить 3,5 млн. крб. Під час Другої світової пожертвував на оборону 1,2 млн крб. По війні гроші, передані у Фонд оборони, дозволяли забрати назад. Козловський – один із небагатьох, хто цього не зробив.
Іван Козловський помер 24 грудня 1993 року від запалення легенів у Кремлівській лікарні. Остання книжка, яку тримав у руках, – про містечко Васильків, неподалік якого його рідна Мар’янівка. Похований у Москві на Новодівичому кладовищі.
Підготовано за матеріалами інтернет-видань
