Люди-ліхтарики
У темні часи добре видно світлих людей.
Еріх Марія Ремарк

Скоро може зовсім стемніти. Не бійся - цілковитої темряви не буде ніколи. Але якщо звикнеш жити в пітьмі, то це вже надовго. Словом - міркую... І ти міркуй... інакше ми загубимося, чуєш?
Я знала про тебе давно - ти завжди був десь поруч. І тільки вчора чи позавчора виринув і засвітився.
Довго не світилась і ще довше блимала, дихаючи аритмічно і страшно. Не знала, що то було зі мною. Ніхто не знав. І так мені жилося-блималося аж донедавна. Богу дякувати, минулося. В минуле нема вороття.
Озираюсь довкола - стає темніше. Кажуть, що найтемніше стає саме перед світанком. Та це мене, знаєш, якось не вельми тішить. А якщо не буде ніякого світанку - тоді що?
Зустрілись ми на місточку. Ти світився не надто потужно. Але був такий милий, що я мовчки поцілувала тебе у колючу щічку. Ти трішки злякався (я теж) і відступив на кілька кроків назад. Йой! Розумію - здається, я засліпила тебе своїм оптимізмом, не лякайся!
- Привіт, Сонячний Ліхтарику!
- Привіт!
- Більше нікого поруч. Тому дозволь іти з тобою.
Ми мовчки йшли день за днем.
Так якось під вечір ми дійшли до великого міста на пагорбах. Мені стало лячно. Зі сховків пам'яті повилазили темні спогади. Вони дмухали на моє внутрішнє світло, гасили його. Словом - не витримала я і розплакалась. І це було щиро. Ти нічого не запитував - мовчки обійняв мене.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Місто накрило нас звуками і голосами.
Взявшись за руки, дійшли до середини вулиці. Сіли в карету. Їхали і довго рахували зорі. А ще міряли Місяць наче капелюха на голову.
Коло нас збиралися люди, бо саме шукали дорогу додому і боялись темряви. Вони світились не так впевнено, не так щасливо. Чому? Не знаю. Але ми їм були дуже помічні цієї ночі.
Під ранок, коли ми опинились на швидкісній дорозі, нас мало не розчавив потужний ваговоз. Ну, знаєш - цілий ліхтарик ще можна запалити, а розчавлений нікому не потрібен, навіть якщо він дуже дорогий. В останню секунду, мов у кіно, ми з тобою встигли відскочити на узбіччя і так врятувалися.
Це ж треба - вже день, а ми й далі світимося. І нас тепер бачать не всі. Бо тільки той, хто бачить непомітне, може творити неможливе. Правда ж?
Оксана КРИШТАЛЕВА, Львів (с)
Вам сподобалася стаття? Підтримайте україномовне видання: Ваша допомога дозволить нам працювати для Вас і надалі!
➡ Приват 4149629353047269
➡ Monobank: 4441114410047144
➡ PayPal: uimcbiz@gmail.com
Дякуємо!