темно-світла новелаУ темні часи добре видно світлих людей.
Еріх Марія Ремарк
Скоро може зовсім стемніти. Не бійся – цілковитої темряви не буде ніколи. Але якщо звикнеш жити в пітьмі, то це вже надовго. Словом – міркую… І ти міркуй… інакше ми загубимося, чуєш?
Я знала про тебе давно – ти завжди був десь поруч. І тільки вчора чи позавчора виринув і засвітився. Знаю, чому ти мене оминав і не бачив – я довго не світилась, хоч ліхтарик у мене потужний.
Довго не світилась і ще довше блимала, дихаючи аритмічно і страшно. Не знала, що то було зі мною. Ніхто не знав. І так мені жилося-блималося аж донедавна. Богу дякувати, минулося. В минуле нема вороття. Я вже ніколи такою не буду – нарешті світитиму, як захочу!
Озираюсь довкола – стає темніше. Кажуть, що найтемніше стає саме перед світанком. Та це мене, знаєш, якось не вельми тішить. А якщо не буде ніякого світанку – тоді що?
Зустрілись ми на місточку. Ти світився не надто потужно. Але був такий милий, що я мовчки поцілувала тебе у колючу щічку. Ти трішки злякався (я теж) і відступив на кілька кроків назад. Йой! Розумію – здається, я засліпила тебе своїм оптимізмом, не лякайся!
– Привіт, Сонячний Ліхтарику!
– Привіт!
– Більше нікого поруч. Тому дозволь іти з тобою.
Ми мовчки йшли день за днем. Було непевно, страшно, весело, тепло – всяко було. Але я тішилась, що ти поруч. І що піклуєшся про мене. Подумки я почала називати тебе ніжними іменами. Боялась вимовити їх уголос, бо тоді б усі імена вже не були тільки моїми і тільки для тебе. Таким чином ти йшов поруч і жив у мені. І від цього моє світло ставало грайливим та ніжним.
Так якось під вечір ми дійшли до великого міста на пагорбах. Мені стало лячно. Зі сховків пам’яті повилазили темні спогади. Вони дмухали на моє внутрішнє світло, гасили його. Словом – не витримала я і розплакалась. І це було щиро. Ти нічого не запитував – мовчки обійняв мене. І так ми стояли, аж поки не смеркло. Від сліз я геть чисто закіптюжилась. Ти так довго відтирав мене, що я стала ще світлішою – сама собі здивувалась. А потім довелось відмивати від сажі й тебе. Але то було файно!
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Місто накрило нас звуками і голосами. На головну вулицю ми зайшли майже опівночі. Місто не спало. Довкола було багато тлуму і глуму. Добре, що хоч мої дурнуваті спогади з минулого відступили – ти врятував мене й цього разу. Взявшись за руки, дійшли до середини вулиці. Сіли в карету. Їхали і довго рахували зорі. А ще міряли Місяць наче капелюха на голову.
Коло нас збиралися люди, бо саме шукали дорогу додому і боялись темряви. Вони світились не так впевнено, не так щасливо. Чому? Не знаю. Але ми їм були дуже помічні цієї ночі.
Під ранок, коли ми опинились на швидкісній дорозі, нас мало не розчавив потужний ваговоз. Ну, знаєш – цілий ліхтарик ще можна запалити, а розчавлений нікому не потрібен, навіть якщо він дуже дорогий. В останню секунду, мов у кіно, ми з тобою встигли відскочити на узбіччя і так врятувалися.
Це ж треба – вже день, а ми й далі світимося. І нас тепер бачать не всі. Бо тільки той, хто бачить непомітне, може творити неможливе. Правда ж?
Оксана КРИШТАЛЕВА, Львів (с)
