Частина друга «Цикорієвий мак»
Тієї ночі небо було болотяно-зеленим і відсвічувало насиченим подорожником. Сонце зійшло неочікувано — опівночі — й нагадувало повен місяць. Розпочиналося свято Рожевого колоска. В цей день польовики повиходили зі своїх домівок. Тільки один день у році вони могли літати високо над землею й плавати глибоко у воді. На житньому полі пускав корені паросток священного Рожевого колоска. Верхівка рум’яного стрижня сягала космосу, а корені спускалися глибоко в земні надра. Кожен польовик міг спробувати свого щастя — знайти на стеблі чудодійну пурпурову росину. Ходили чутки, що істота, яка володіла краплиною, робилася щасливою до скону.
Проте не всіх підпускав міфічний колосок. Деякі сміливці помирали. Інших рослина вводила у стан глибокого марення. Боялися польовики шукати пурпурову краплю, бо як не крути страшно жертвувати вікуванням заради уявної благості.
Рожеві іскри пінилися й піднімалися в небо, земля не витримувала натисків — репалася з усіх боків. З надер піднімалася рожева злива. Поля розривалися від підземних блискавок. Тепла пара стояла над обрієм, паросток пробивався назовні…
На поле із Рожевим колоском могли приходити лише польовики, жоден лісовик чи водяник не дужав торкатися чудо-стебла. Чарівна рослина відкидала сміливця далеко за межі поля. Іноді траплялося, що відчайдух опинявся на іншому материкові. Не раз лісовики нарікали на польову несправедливість, бо на святкування Купайла могли приходити всі — лісовики, польовики, духи осель, садів. А на Свято Колоска лише польові істоти.
Бенкет тільки-но розпочався. Польовики черпали із ямок рожеву воду. То був хмільний колосковий сік, який викликав чарівливі видіння.
Із лісів за польовиками спостерігали жителі борів, кликали до себе захмелілих польовичок. Проте польові русалки добре знали — в цю ніч вони можуть покидати свої роздоли, гуляти лісом, навіть кохатися із котримсь пристрасним лісовиком, але польова з’ява має свою природу: де віддасться любощам, там лишиться жити до скону… Жодна польовичка не хотіла покидати рідне поле й селитися серед хащів.
Навіть на чужому полі не хотілося давати волю тілесним покликам. Лиш на своєму. Давним-давно Кудельниця покохала молодого Дідуха й перейшла у житній лан… Більше закоханих у польовій окрузі не було. Мало хто зичив зробитись другорядним володарем чужинського поля. Та ще й ніяк не могли визначитися, яке ж саме ниву обрати, а яку покинути… Кохалися польовики поміж стежок, шляхів та меж. Любили злодійкувато й шпарко — допоки ніхто не бачив. На хвильку усамітнювалися на околицях садів, у глибоких ямах і вибоїнах… Іноді забредали до людських господ, але найбільше полюбляли занедбаний вітряк. Щоправда Дідух не раз божився, що вижене із громади усіх, хто скаче в гречку у святому місці. Небц стояв біля ЛьоНикиного поля. Не ховався у бур’янах, не пригинався. Волошковійок ніде не було. Всі зібралися на свято. Навіть духи ріллі повиходили зі своїх надр і скупчилися побіля Колоска… Небц озирнувся. Поглянув, що відбувається на поляні із чудо-рослиною. Пагін вже пробив грунт й на чверть виліз із землі…Зростав стрімко й гучно. Здавалося, хтось випускав у космос велетенську рум’яну ракету. Внутрішні соки проривалися у верхівку, наче сталеві води. Були вони сиропно-рожеві, й видавалося, що ось-ось затвердіють у міцну карамель.
Небц тримав у руках оберемок пухких кульбаб. Дивився, як блакитне дівча спало на окраїні свого поля, стоячи у повітрі, просто понад його головою… Її маленькі п’яти ледь-ледь торкалися Небцової чуприни. Юнак піднявся у повітря — благо, польовики в цей день могли літати. Йому геть трохи не вистачало, аби дістати цілунком обличчя русалки, а залітати на терени чужого поля не міг… Обережно підклав під стопи в’язанку кульбаб. Дивувався, як же ЛьоНика нагадувала людину: стать, дух, одежина… Лише волосся не людське — з квіток. Не стримався, будь що буде — пальцями торкнувся щиколоток… За порушення польових устроїв чуже поле могло б приспати, навіть звести зі світу…
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Шкіра ЛьоНики видалась холодною, як вранішня роса. Хлопець обхопив дівочу литку обома руками. Припав вустами до шкіри. Пружні м’язи ледь-ледь тенькнули, наче десь в середині защебетала синичка. Певно дівчина прикидалася, що спить. Вичікувала…
Польовик випростався й обгорнув сонне дівча своїм волоссям… Попід їхніми ногами розливалися рожеві струмки, мерехтіли теплі сніжинки. Небо вкривалося сотнею заграв…Здавалося, що лише вони двоє блакитні посеред рожевого фейєрверку. Юнак цілував дівчину в обличчя, впивався у вилиці всім своїм єством…Не міг стриматися й не думав ні про що… Пестив л’яну сукенку, не знав, що цілувати спочатку… І таке його охопило блаженство, хтів в цю мить облетіти півсвіту. Не помічав нічого й нікого, окрім милого дівчати…
Не помітив навіть, що чуже поле не вбило… Охоче прийняло на свої роздоли. Може, тому, що він теж був блакитний, як і ЛьоНика? Легкий вітерець пролітав крізь їхні тіла, так наче вони були безтілесні… Ненароджені…
Ще мить й своє рідне цикорієве полечко могло почути шал кохання й відректися від Небца.
— Хочеш жити зі мною? — дівчина розплющила очі.
Мить вони мовчали знерухомлені… І лише рожева гроза обвіювала одіж.
— Йдемо у ліс. Віддасися мені…
— Не піду… Лісовиків боюся. Віддамся тільки тут, тільки на моєму полі…
— А на людський шлях? — не вгавав Небц.
— Не хочу. Досить з мене людей…
Обоє змовкли. Ніжність як рукою зняло…
Сонце палало, мов велетенський самоцвіт, і повітря світилося фосфором.
— ЛьоНико, я дуже хотів би любитися посеред цикорію… Тоді б ти стала моєю дружиною…
— Я не можу більше довіряти. Не можу й не хочу. Це поле — все, що в мене є. Не покину…
— А хочеш я знайду пурпурову росину, хочеш? — Небц дивився на дівчину так, наче пестив кожною вією.
Він позеленів від бензинового сонця й зробився темним, аж чорним. Занадто пристрасним, аж жорстоким. Певно, в цю мить не сподобався б самому собі.
— Не хочу тієї клятої росини. Двічі знаходила й двічі була у благості…
Рожевий колосок розділив небокрай на дві рівні частини. Розрісся по ньому тонкими шершавими вусиками. На горизонті замаячів чийсь силует, так наче хтось запустив у небо грудку землі. Летів мижай. Маленький сірий миш із крилами жайворонка.
— Небце, Небце, тебе всі шукають! — кликав віддалік.
За мижаєм бігла стара КаптоПлянка, розвіваючи за вітром сіру плахту.
— Русалка Голубиця перед всією громадою поклялася залізти на колосок й дістати для тебе пурпурову краплю… Вже й Болотниця її займала, і Дідух просив… Вона ж бо не із польовиків. Але ти ж знаєш Голубицю… Стала всіх переконувати, що вона не лісовичка, а значить, має право.
— Весь ліс за нею спостерігав… — продовжив розповідь мижай, — Залізла на колосок. Піднялася високого над хмарами. Мало хто міг розгледіти… і раптом впала долі непритомна…
Небц зірвався із місця. Вхопив ЛьоНику за лікоть: «летимо». Але чуже поле різко відштовхнуло… Це значило, що ґаздиня лютує…
— Щойно просився зі мною у ліс, а тут тікаєш…
— Давай допоможемо Голубиці, бо ж згине…
— Не піду. Лети сам…
В очах ЛьоНики виступили сьози: «Не віддамся йому ніколи, ніколи!» — подумала.
***
Голубиця хворіла довго й виснажливо. Ніхто не розумів, що з нею трапилося, бо Рожевий колосок мав силу демонічну й незбагненну. Старий Дідух раяв послати в ліс за відьмою, але ЛьоНика при всіх виставила на посміх польового вождя: згадала двох своїх наречених, їхні молоді роки. А ображена Дідухова дружина взялася кепкувати із ЛьоНики, що мовляв хоче русалчиної смерті, бо ревнує…
Голубиця лежала на самісінькому дні болота у колисці із малиново-пурпурових косариків. А над нею простелився широкий повітряний балдахін: постаралася наймолодша літавиця. Зелені жаби щораз міняли воду навколо ложа. Носили свіжі трав’яні соки. Щодень Голубицю провідували польовики, лісовики, діти Вітрів. Навіть з сусідніх селищ надходили садові русалки. Передавали Голубиці свої настоянки.
Кущ лохини, що ріс поруч із болотом, засох і покрився блідим нальотом… Листя зів’яло, опали ягоди. Голубиця не відала, що позбулася рідної оселі… Тихо стогнала й раз по раз просила Небца зібрати лохину й зробити вино.
Небесний Цикорій перепитував у польових старожилів, чи не загине русалка без рідного корча, бо ж їй щодень належало живитися синьою наливкою? А коли й виживе, де мешкатиме?
Болотниця заспокоювала парубка, мовляв покличе Голубицю своєю старшою Лозовичкою. А Стара КартоПлянка лише посміхалася: «Забереш у своє поле…»
Запаси ягідного вина невпинно закінчувалися. Того дня відкопали останню карафу. Болотниця радила розмішати пійло із білим пивом: аби на довше вистачило. Але Небц не дозволив: хвилювався аби Голубиці не погіршало.
— Потрібно сходити у ліс, попрохати мавок принести напою, — раяла дружина Дідуха.
Вони із Небцем стояли по пояс у багні й колисали Голубицине ложе.
— Не посилайте в ліс. Не хочу, аби сестри із мене сміялися, що втратила глузд через польового хлопця… — мовила знеможено.
«Вони й так все знають…» — подумали обоє, і Небцеві зробилось соромно.
Вночі Голубиця повільно встала зі своєї постелі й тихо торкнулася прозорого чоловічого плеча. Небц не спав, сидів на березі й збирав плетиво із ряски.
— Ходімо покажу тобі одну місцину…
— Краще почуваєшся? — здивувався юнак.
— Не так щоб дуже… Але на берег випірнути можу.
Обоє виборсалися із трясовини, обсохли при молодому місяцеві. Ніч стояла темно-синя. Така, як подобалося Небцеві. Подібна до його улюбленої володарки льону. Поруч із берегом лежала гіганська брила. З літами обросла мохом. Перекособочилася. Голубиця однією рукою пересунула камінь в іншу сторону.
Парубок не встиг здивуватися. Він відав, що деякі природні духи володіють нелюдською міццю, але щоб хвора Голубиця…
— Не дивуйся, той камінь не справжній… Моє рукоділля. Змайструвала із кори та ягід. Прикриваю каменем одну місцину.
— Яку таку місцину? — здивувався Небесний Цикорій.
— Маю власний погріб…
Перед їхніми очима відкрилася широка нора, схожа на ведмежу, одначе втричі ширша.
— То ти сама вирила? — Небц не міг прийти до тями.
— Звісно не сама. Колись тут жив один птицеящур… Ми з ним товаришували.
— Птицеящури? Хіба вони існують?
— Не знаю… Але цей був справжній-справжнісінький. Величезний дракон із різнобарвними крилами сови й павичевим хвостом. На голові пишний чуб, а замість серця діамантовий годинник. Про нього знала лише Болотниця та її чоловік Вужак. Жоден лісовик чи польовик не відав, що поруч із ними живе магічний птах, який вміє перетворювати камінь на чисте золото. Інакше продали б людям.
— А де ж він зараз цей птицеящур?
— Не дожив… Вбили змії. Я залишила собі його нору. Приходжу сюди як на могилу…
— Ти його кохала?
— Таке скажеш, — обурилася русалка, — він був моїм приятелем… Єдним, кому довіряла… Навіть тобі довіряю менше. Проте ти не друг. Тебе я люблю… А коханим довіряти не слід — прикмета погана.
Небц опустив очі. Не знав, що й сказати… Голубиця стояла перед ним синьо-сіра, з ледь помітними цятками бузкового барву. Лише на обличчі, руках й ногах де-не-де пробивалася людська смаглявість. Волосся нагадувало клапті матового поліетилену, довге аж волочилося по землі. І очі сині-сині… Просто як у ЛьоНики.
Із нори віяло ароматом конвалій й сухого листу… Стіни світилися дрібними крапками. Із глибин нори проривалося яскраве сизе світло, таке насичене, що аж різало очі.
— Що то?
— Колись Птицеящір , його Апром звали, чудне ймення правда ж?
— Правда, — кивнув мовчазний Небц.
– Придбав якось Апр у морських нереїв брилу шліфованого сліпучого кварцу… Щоб не почуватися самотнім у своїй норі. Небц протер очі. Дуже сліпило, наче потрапив у рай.
— Ходімо, покажу тобі свою другу домівку…
Вони спустилися у сіре підземелля. Там не було вологості — лише сухий насичений аромат квітів. Дрібні крапочки на стінах рухалися туди-сюди. Були вони дуже верткі й непосидючі.
— Це світляки, — пояснила Голубиця. — Чуєш аромат? То все я садила.
Світло дедалі посилювалося… Вони спускалися глибоко під землю. Щільний туман заполонив все навколо. Де-не-де просто посеред повітря з’являлися зелені паростки. Квітів ставало щораз більше. Вони росли просто із сизої імли. І вся нора зробилася сірою, як небо в дощ.
— Бачиш цей туман? То Дух Апра. Ще за життя він віддавав трохи своєї душі, аби з неї росли квіти. Я допомагала Апрові, бо ящури не дуже ладнають із рослинами. Тут і лохина росте.
Небц роззинувся. Сотні маленьких кущів ошатно плодилися, наливалися соками… «Даремно я за неї хвилювався, Голубиці є де жити, — подумав. — Певно навіть моє поле менше за це підземелля?»
Вони повернули праворуч у тунель. Світло зникло й зробилося темно. Русалка пригорнулася до Небца всім тілом. І польовикові стало ніяково. «Може, уявити, що мене обіймає ЛьоНика?» — подумав.
Вдалині змаячів вогник. Потужний, червоно-кармінний.
— Квітка папороті… — вирвалося у молодика.
— Ага. Квітка папороті.
— А як же так? Вона ж лише у лісі… й лише на Купайла.
— Не справжня… Бажань не виконує. Сили не дає. То Апр захотів. Пересадив із лісу.
— А давно цей Апр загинув?
— Давно… Не один рік минув. — Голубиця жалісливо зітхнула, — Але папороть все ще живиться його духом.
Під високими земляними стінами стояли дерев’яні бутлі. Округлі, наче патісони, ще й із мережаними горлечками.
— Оце і є мої запаси. Тут вина вистачить на тисячу років… — Голубиця взяла найменший глек, що стояв остронь і відлила трохи рідини у жовтий келих. Надпила … — Ковтни, Небце, за моє здоров’я…
Юнак засоромився.
— Не можна мені. Я п’ю лише настоянки із цикорієвого соку.
— Правильно робиш… Правильно. Бо коли випити мого вина, можна сп’яніти й закохатися…
— Ой, неправда це, неправда. Якби то самим лише вином можна було вирішити всі біди…— засміявся й додав подумки: «Я б напоїв цим вином ЛьоНику…»
У стелі гніздилися сотні ластівок. Обліпили нору чорними гніздами. Голосно виспівували скрипковими мелодіями.
— Що за диво? Адже вони мусять жити поряд з людьми…
— Це магічні ластівки. Тому-то й втекли від людей. — засміялася сиза супутниця. — У їхніх волах знаходиться по смарагдові. Хочеш подарую ластів’я ? Житиме на твоєму полі.
Небц розглядав пташок. Були вони темно-зеленого барву. Як округлі пухирчасті огірки. І великі — завбільшки з голуба. — Не хочу… — парубок почувався зле. Ще зроду-віку не доводилось бувати під землею. — Не для того вони втекли від людей аж під землю аби стати забавкою польовика.
Обоє розреготалися, і на душі зробилося погідно.
— Давай я покажу тобі свої найголовніші скарби, — запропонувала Голубиця.
Вони вийшли із винного погребу, тричі повернули праворуч і попрямували вздовж сухого глиняного лабіринту… Лише слабке сіре світло невпинно супроводжувало їхні кроки. З кожним ступенем опора під ногами робилася хиткою. Земля розрихлилася й нагадувала решето. Понад стелею висіли здоровенні різнобарвні сувої.
— Що то? Тканини? — вихопилося у польового парубка.
— То все мій посаг. Сама пряла.
— Скільки ж його тут? Певно, тисячі згортків?
Голубиця посміхалася, а Небцеві пригадалося, як на святі Веретена дівчина віддала останню сукенку, бо нічого було пожертвувати громаді.
— А чому ти не переселилася до цієї нори? Чому й досі мешкаєш у вітті маленького кущика?
— В лабіринті живу взимку, коли люті морози проймають… А повсякчас коротати дні на самотині не хочу.
— Гарна місцина, — не вгавав Небц, — Певно, я сам би тут жив.
— А давай жити разом, — Голубиця пригорнулася до блакитного плеча. — Ця нора нічия. Облаштуємо тут нашу потаємну схованку…
Вона обняла юнака міцно-міцно аж сизі пальці впилися у прозоре тіло. Ось-ось вихоплять із нутра тонкі зелені стебла.
— Не можу,— зітхнув.
Небцеві лоскотало, аж не стало сили терпіти. Видавалося, що Голубиця виймає душу.
— Якби ж ти була ЛьоНикою… — прошепотів шершавими вустами.
