Оксана Тебешевська – педагог, активна громадська діячка, волонтерка, член НСПУ. Авторка збірок поезій “На березі долі”, “Тиша немовлених слів”, “Розлуння”; книжки прози “Про що мовчить Михайлова скрипка”; збірника пісень (композитор Сергій Андрущак) “Любові цілюще джерело”; двотомового історико-літературно-краєзнавчого видання “Піснею доля мережана”; книжки літературознавчих розвідок, рецензій, есеїв “На обріях Слова”, восьми навчальних посібників з української мови і літератури, понад 150 публікацій у періодиці.
Пробудження Розспівана – Ще вчора – Трава Дзвоном вливається У безодню сльози Між кігтями Полум’я Жаского сну Із чорнильниці ночі, Що проріс у колиску Передранішнього чекання, У незриму Мимолітну Мить перетворення Зімкнених уст землі У світляну смугу Осяяння Над таїною Шпилястих гір, Над мовчанням Незглибимих криниць, Що потай Розплющують повіки, Щоби впустити Живодайний промінь Пробудження.
. . . . . . .
Втеча в осінню сієсту Доля дарує нам втечу. Втеча ця, може, остання Із колотнечі дощів і доріг, Від порожнечі В осені тиху сієсту, Росяну й теплу, хоч необжиту, Житом озимим засіяну, В білий вогонь хризантем – Білий тотем без табу на світанок, В нагість дерев без тяжіння Наново випрасуваної думки Про рівнобіжні кордони Згірклих на вітрі умовностей, Що добіжать до свічад Першого снігу, Випнуться змійками Лоз виноградних – Босих і висохлих – На посірілий фасад буденности, Підстережуть без фіранки вікно, Вечір без гриму і мантії, Стануть параграфами заборон На підвіконні терпкого мовчання. Втеча ця, може, остання В осінь іще не застуджену. Може, так суджено?
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Здогад Чоловік у плащі із дощів, балахонному, Весь промерз і зіщулився, мов цуценя. Він у скрипі пітьми, монотонному, Загубив, необачний, мелодію дня. Чоловік уночі в чорноті монопростору В черевиках, промочених, шляхом бреде, Приголомшений, вражений острахом, Що мелодію дня він уже не знайде. Загубив… А можливо, … сама загубилася? Утекла! Він зіщулився, як слабодух, А вона отоді і звільнилася Із-за коміра, піднятого аж до вух! Цим розхристаним вітром заманена, зваблена У шаленство стихії, у вир забуття, У розкішному вбранні єдвабному Закрутилась у танці! Пустунка! Дитя! Під плащем із дощу вже сухого – ні клаптика… Крапелинами здогад скотився з чола, І спірально-байдужа галактика, Наче щогла космічна, над ним пропливла…
. . . . . . . .
* * * Твоя присутність Витекла, як вечір, Між пальцями невидимих доріг У ніч. Зотліла сутність – Профіль порожнечі. Скотився передчасно згірклий сум Із віч.
* * * Дощу притихлий тон У далині міражній. І ніжність. В унісон. Я стережу твій сон На крайчику повік, Щоб крадькома не втік У спомин правчорашній.
* * * Останні кроки ночі зблідлої. Обличчя з усміхом удаваним. На кахлі – профіль турки мідної Зі звичним ароматом кавовим. Чатує день над сну уламками, Частує світлом і надією. На вежі бамкнув час незамкнутий – В дорогу рушили гніді його. Звучить тріумфу ораторія: Не знає день, життям задобрений, Що він панує над просторами Лише до західного обрію.
. . . . . . . . . .
Твоя кімната Твоя кімната на терпіння приречена. Заручниця твоєї диктатури, Твого життя, часами майже чернечого, І прикрої, упертої натури. Вона димами тютюновими дихає, Не кліпнувши скляним віконним оком. Буває тихою, буває вовчихою Чи кліткою із в’язнем одиноким. Терпіти змушена усі твої акції – Безсоння, шурхотіння по паркету. І є для неї лиш одна сатисфакція – Вона рабиня справжнього поета.
Втеча у вірш Коли вітри, холодні, неприпнуті, Ладнають струни на прадавніх лютнях І днем, як веретеном, крутять, Я утікаю у погідний вірш. Коли зима морозить крони босі І неоплакану жовтаву осінь Спресовує в тумани безголосі, Я утікаю у весняний вірш. Коли сліпа від пітьми ніч огорне Рахманно-дивний світ позавіконний, Сховає промінь в мушлі чорній, Я утікаю в яснозорий вірш. Коли розмови суть натужно-солодкава, В манірно припасованій оправі, Незримо висне над горнятком кави, Я утікаю у полинний вірш.
Я вкрала себе. У себе… Я вкрала себе. У себе. Чи треба? Навіщо? Очищу Свою електронку! В її електронному схронку Занадто завізно. Втомивсь перевізник. І місця ліміт. Позначу – Delete – І в кошик! Полегшення електронному листоноші! У кошик чи в небуття? Чиєсь життя. Чиєсь вітання. Чийсь бунт останній. Не піднімається рука – Межа тонка. І не написаних тобою слів, І не надісланих мені листів – Квадрати… Їх не чіпатиму. Не знищу. Поставлю ближче. Навіть на завтра. Дарма, що відсутній автор. Завтрашніми вони не були ще…
Лови Погоня! Погоня і шал! Копита – По росянім літі, Іще не прожитім. Невидимі сіті. Ще мить – затріпоче Востаннє душа. Ша! Ша! Ша! Нажахані очі, Хрипіння і рев І зраджений спокій Столітніх дерев. Стоногий, стоокий Страх! Жах! Погоня! Погоня і шал! Тів! Тів! Тів! На душу незрячу Півсотні стрільців, Скажених неначе. У звіра душа? Ша! Ша! Ша! Безумне весілля. Шалена забава. Криваве похмілля. Вогненна заграва – Розп’яттям на кроні. Приспішені лови. Замилені коні Згубили підкови. Погоня! Погоня і шал! Нечуваний драйв! Тріумф! Перемога! Над прірвою – кайф! – Зацькований звір: У тілі сто жал, Безсилий оскал, Очима – до гір… У звіра душа? Ша! Ша! Ша!
Тобі Напівтони і напівтіні. Жадання не одягнуті в слова. Думки в химерному сплетінні. Недоторканність свічки воскова. І напіврадість-напівсміх – В очах твоїх. Душа промокла геть до нитки. Півцарства – за притулок на крилі. Поспішно складені пожитки. Шукання раю на краю землі. Тривога здоланих доріг – В очах твоїх. Зажура холодів осінніх. І спрага великоднього тепла. І непідвладне душ тяжіння. І засторога, спалена дотла. І гріх непізнаних утіх – В очах твоїх. Межа незрима, наче фатум, Прихована за ретушем століть. Життя лиш править звичну плату За найкоротшу щастя мить. І напівкрига-напівсніг – В очах твоїх.
Сонет І рай, і пекло під одним склепінням, Який розкішний, Доле, цей Едем! Приймаємо причастя на терпіння, По лезу самурайському ідем. Душі самотній диво неземне це, Гріховності небесна благодать, Неждане й незбагненне інтермецо У відблиску розбурханих багать. Миттєвосте життя! Солодка згубо! Отруто в живодайному зелі. І що до тебе нам, скажи, Гекубо, На пристрасті вогненному крилі? Віддати все готова я сьогодні За це блаженство на краю безодні…
У Львові дощ У Львові дощ. Промокли геть уже до нитки Доріг бруковані накидки, Плащі демісезонні площ. У Львові дощ Полоще храмів древні чола, Під ясним пругом ореола Тисячолітні душі прощ. У Львові дощ Не поступається яснині, У місті владарює нині, Немов венеціанський дож. У Львові дощ. І ми – в якійсь його краплині…
Білий вірш Біла тиша і біла печаль. Біла скриня весільного краму. І на клавішах білих простуджений жаль, Як паломник одвічний до храму. Білі крила мовчазних чекань На плечах недоторканих істин. І, як пристрасті спалах, квітуча герань – Асонанс до рапсодії Ліста. Біле віно – накреслена путь На покутті чиїхось побачень. І відверто оголена присуду суть На печаті готових призначень. Білий пруг над високістю веж. І зітхання октав запізніле. І між долями нашими – лінії меж, Намальовані кольором білим.
