Петро ШКРАБ’ЮК. А довкола - Батьківщина

БАТЬКІВЩИНА

Неба зоряне крило
Накриває сон в долинах.
За горбом моє село,
Наче зграя лебедина.

За літами юний час,
За долинами – Карпати.
До синівського плеча
Пригортає сонце мати.

Вечоріє синє тло,
До гнізда летить пташина…
За горбом моє село,
А довкола – Батьківщина.

КЛИЧУТЬ ГОРИ

Кличуть гори…
Дні студені.
Суєто, мене пусти –
Щоб набрати у легені
Голубої висоти.
І почути плач трембіти,
Не забути, звідки ти.
Не збідніти, не здрібніти,
Не змаліти – а рости.
В смерековому пагіллі
Наших предків бродять сни.

…Зняли гори шапки білі
І махають з далини…

. . . . . . .
.

ЛІТА ДАЛЕКІ

У зморі під копицею лягти,
Щоб лоскотали медяні стебельця,
Хмаринки лебеділи з висоти
Над тишею
впокореного серця.
І злитися у радості хмільній
З рахманними полями й небесами,
І розгорати провесни сувій,
Де ми і свій
поранній слід вписали.
І слухати, як там, у вишині,
Лелек відлітних завмирає клекіт.
І не злякати ті літа далекі,
Що тінями блукають по стерні…

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму

НАПУТТЯ САМОМУ СОБІ

Не заздрити ніколи і нікому.
Не кланятися відчаю
до ніг.
А в час прозрінь,
як зірку незнайому,
Себе знайти у сув’язі доріг.
І вірити…
Чого іще хотіти?
Хіба що до калини дорости.
Хіба що до вершини долетіти,
Жар-птицю вогневицю віднайти.
Не спати – стати їй за охоронця.
Як райдуга, світитися в імлі:
Одним краєчком досягати сонця,
А другим
дотикатися
землі…

. . . . . .
. .

х х х
Ця чиста ніч, що світить, а не спить
Між зорями небесними й земними,
І місяцем, який в імлі летить, –
Душа моя наструнена між ними.

Душа дзвенить…відлунює мій крок,
Що строк життя спокійно позначає.
І ці вогні – то зоряний вінок,
Якими ніч минувший день вінчає.

Я був сівач, а нині ревний жнець.
Врожай стоїть квітучою стіною.
День відійшов…А зоряний вінець
І над моєю сяє головою.

ДВІ ВІЧНОСТІ

Пишалась хата, вбрана у чар-зілля.
Музики, грайте! – юним брати шлюб.
На всю дорогу розтеклось весілля,
Крізь лип пагілля
красувався клуб.

Йшла наречена, світла й безборонна,
Та враз святочний зупинила хід
Процесія назустріч похоронна…
Сахнулась мати… молодий поблід…

Вражали згуки тихої жалоби
І кузова опущені борти.
А там – без віка – невеличкий гробик,
Вощаний лобик… туга німоти.

У свата аж погасла сигарета.
Його дружина зойкнула невлад:
“О Боже мій, недобра це прикмета! –
Хіба бери і повертай назад…”

Та повернути рух і смерть не годна –
У кожного на те свої права.
Дві вічності на мить схрестили погляд:
Одна – безмовна, зчужено холодна,
А друга – свіжа й трепетно жива.

І – розминулись. Мовчки. Без принуки,
Немов початок щастя і кінець.
А молодята, вчувши маршу звуки,
Взялись за руки, стали під вінець.
І дихання розтало зловороже,
І ніжно розпрозорилась фата.
Бо хто розпуку втрати переможе?
Але й життя ніхто не розтоптав.

Весілля руслом потекло веселим,
Повітря згусло від п’янких промов.
Був тост найперший і найперший келих –
За вічність,
що народжує любов!

. . . . .
. . . .

УСЕ НА СВІТІ ТАЇНА

Усе на світі – таїна,
Яку повік збагнути годі:
Планета, Всесвіт – і весна,
Яка у серці і в природі.
І блиск роси, ліси, поля,
Що стелять нам стежки зелені,
І гімн, і крихітне маля,
В якому спить, можливо, геній.
І поколінь гучна луна,
Що в’ється без кінця і краю…

Я сам для себе – таїна,
Яку щомиті відкриваю.

Все таїна: і дні, й віки,
І стяги рідні над Майданом,
І плач, і сміх… І ці рядки
Що зацвіли в душі неждано.

СЛІДИ

Знов вітер стукає у шибку,
Розгойдує старі сади,
Сюди-туди шугає швидко,
Доспілі струшує плоди…

Отак Господь: Його не видко,
Лиш видко скрізь Його сліди.

ГОСТИНИ

В цій хаті – ні одної книги.
В кімнаті – жодної ікони.
Лише обмови та інтриги,
Лише нудьга і дух мамони.

Нащо мені такі гостини?
І повернувся я додому –
І ще ясніш засяли в ньому
І книги, і небес вітрини,
І дух співав у високості…

Як добре, що ходив я в гості!

х х х

Неголосно –
тихо поговорім
З матір’ю, з милою, з другом своїм.
Тиша – місток доброти між людьми,
В лоні її себе вчуєм і ми.
Тиша дарує найбільші дива.
В тиші ростуть найніжніші слова.

Тиша – засвічені цвітом сади.
Тиша – вечірня задума води.
Нащо кричати, коли і болить?
В світі і так стільки грому гримить.

Тихо…
Прислухайтесь хоч би на мить.
Чуєте?
Доня малесенька спить…

СВЯТА ВЕЧЕРЯ

Сніг на подвір’ї притих…
Сіли ми під рушниками.
Ложки для нас і для тих,
Що не з нами.

Ах, та невже я забув
Діда, і бабу, і тата?
Їхню пекучу журбу
Ще пам’ятає ця хата.

Тиху трапезу – навпіл.
Звичай – немов озоріння.
Падали з свічки на стіл
Давні язичницькі тіні.

О, не минаймося, ні!
Хай не холоне Вечеря…
Плакали мама…
Смутні
Предки стояли у дверях.

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ
У СОБОРІ СВЯТОГО ЮРА
НА СВЯТО ПОКРОВИ 1836 РОКУ

Недільні дзвони…Кличе всіх Покрова,
Звільняє душі від гріховних пут.
Молінням повна церква світанкова,
А рідна мова не слугує тут.

Дяк не відводить погляду від книжки,
Шукає в ній старослов’янську в’язь.
Парафіяни просять долі тишком,
А перед ними Маркіян – мов князь.

Поет вступив до храму без гордині.
У сутіні – свічки, іконостас…
Він проповідь до вірних скаже нині
По-українськи – і звеличить нас.

І вознеслась до неба мова гожа –
Аж посвітлів здивований собор.
І на людей дивилась Мати Божа,
Здіймаючи над ними омофор.

І Дух Святий ширяв над отчим Львовом
Та припадав до наддніпрянських нив…
Поет сказав – і Бог почув це слово
І на усі віки благословив.

БІЙ ПІД КРУТАМИ

Супроти хижої навали,
Супроти смерті – в стужу й сніг –
Ось тут вони, ось тут стояли,
І всього жменька: триста їх.

Стихали Києва хорали.
Його заслін – ці юнаки.
Ось тут – редут. Ось тут вмирали,
Приймали кулі і штики.

І пам’яттю не обминути
Останній бій, останній крик,
Ці Термопіли наші – Крути,
А Берестечко – їх двійник.

Ген визирала мати сина,
Дівчата в’яли на порі.
Лиш червонилася калина
Ще дужче в кожному дворі.

І не уславлені спартанці,
А хлопці з роду відчайдух –
Ці гімназисти, ці повстанці…
Ось тут їх непоборний дух.

І слава їх встає не вмерши,
Ятрить крізь відстані і час.
Було їх триста…Триста перший –
І ти,
і я,
і кожен з нас.

ОСТАННІЙ БУНКЕР

З нагоди відкриття пам’ятного знака
в селі Яглуш на Прикарпатті

Приклали вбитих до стіни –
Отих, що не здалися звіру.
О мамо, се твої сини!
Упізнавай – і до Сибіру…

Останній схрон…Квітневий ліс.
Останні постріли – облава…
Останній ворога укіс.
І ранній клич: “Героям – слава!”

Були звитяжцями не ми,
Та мрію пестили під гнітом,
Що Україна ще крильми
Змахне – і полетить над світом.

Що встане воля ще колись,
Зіпершись правді на рамена, –
І звеселять туманну вись
Батьками свячені знамена.

Останній схрон…Повстанський час…
І ми не піддалися звіру.
Останній бункер був і в нас –
В душі, де ми ховали віру.