БАТЬКІВЩИНА Неба зоряне крило Накриває сон в долинах. За горбом моє село, Наче зграя лебедина. За літами юний час, За долинами – Карпати. До синівського плеча Пригортає сонце мати. Вечоріє синє тло, До гнізда летить пташина… За горбом моє село, А довкола – Батьківщина.
КЛИЧУТЬ ГОРИ Кличуть гори… Дні студені. Суєто, мене пусти – Щоб набрати у легені Голубої висоти. І почути плач трембіти, Не забути, звідки ти. Не збідніти, не здрібніти, Не змаліти – а рости. В смерековому пагіллі Наших предків бродять сни. …Зняли гори шапки білі І махають з далини…
. . . . . . . .
ЛІТА ДАЛЕКІ У зморі під копицею лягти, Щоб лоскотали медяні стебельця, Хмаринки лебеділи з висоти Над тишею впокореного серця. І злитися у радості хмільній З рахманними полями й небесами, І розгорати провесни сувій, Де ми і свій поранній слід вписали. І слухати, як там, у вишині, Лелек відлітних завмирає клекіт. І не злякати ті літа далекі, Що тінями блукають по стерні…
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
НАПУТТЯ САМОМУ СОБІ Не заздрити ніколи і нікому. Не кланятися відчаю до ніг. А в час прозрінь, як зірку незнайому, Себе знайти у сув’язі доріг. І вірити… Чого іще хотіти? Хіба що до калини дорости. Хіба що до вершини долетіти, Жар-птицю вогневицю віднайти. Не спати – стати їй за охоронця. Як райдуга, світитися в імлі: Одним краєчком досягати сонця, А другим дотикатися землі…
. . . . . . . .
х х х Ця чиста ніч, що світить, а не спить Між зорями небесними й земними, І місяцем, який в імлі летить, – Душа моя наструнена між ними. Душа дзвенить…відлунює мій крок, Що строк життя спокійно позначає. І ці вогні – то зоряний вінок, Якими ніч минувший день вінчає. Я був сівач, а нині ревний жнець. Врожай стоїть квітучою стіною. День відійшов…А зоряний вінець І над моєю сяє головою.
ДВІ ВІЧНОСТІ Пишалась хата, вбрана у чар-зілля. Музики, грайте! – юним брати шлюб. На всю дорогу розтеклось весілля, Крізь лип пагілля красувався клуб. Йшла наречена, світла й безборонна, Та враз святочний зупинила хід Процесія назустріч похоронна… Сахнулась мати… молодий поблід… Вражали згуки тихої жалоби І кузова опущені борти. А там – без віка – невеличкий гробик, Вощаний лобик… туга німоти. У свата аж погасла сигарета. Його дружина зойкнула невлад: “О Боже мій, недобра це прикмета! – Хіба бери і повертай назад…” Та повернути рух і смерть не годна – У кожного на те свої права. Дві вічності на мить схрестили погляд: Одна – безмовна, зчужено холодна, А друга – свіжа й трепетно жива. І – розминулись. Мовчки. Без принуки, Немов початок щастя і кінець. А молодята, вчувши маршу звуки, Взялись за руки, стали під вінець. І дихання розтало зловороже, І ніжно розпрозорилась фата. Бо хто розпуку втрати переможе? Але й життя ніхто не розтоптав. Весілля руслом потекло веселим, Повітря згусло від п’янких промов. Був тост найперший і найперший келих – За вічність, що народжує любов!
. . . . . . . . .
УСЕ НА СВІТІ ТАЇНА Усе на світі – таїна, Яку повік збагнути годі: Планета, Всесвіт – і весна, Яка у серці і в природі. І блиск роси, ліси, поля, Що стелять нам стежки зелені, І гімн, і крихітне маля, В якому спить, можливо, геній. І поколінь гучна луна, Що в’ється без кінця і краю… Я сам для себе – таїна, Яку щомиті відкриваю. Все таїна: і дні, й віки, І стяги рідні над Майданом, І плач, і сміх… І ці рядки Що зацвіли в душі неждано.
СЛІДИ Знов вітер стукає у шибку, Розгойдує старі сади, Сюди-туди шугає швидко, Доспілі струшує плоди… Отак Господь: Його не видко, Лиш видко скрізь Його сліди.
ГОСТИНИ В цій хаті – ні одної книги. В кімнаті – жодної ікони. Лише обмови та інтриги, Лише нудьга і дух мамони. Нащо мені такі гостини? І повернувся я додому – І ще ясніш засяли в ньому І книги, і небес вітрини, І дух співав у високості… Як добре, що ходив я в гості!
х х х Неголосно – тихо поговорім З матір’ю, з милою, з другом своїм. Тиша – місток доброти між людьми, В лоні її себе вчуєм і ми. Тиша дарує найбільші дива. В тиші ростуть найніжніші слова. Тиша – засвічені цвітом сади. Тиша – вечірня задума води. Нащо кричати, коли і болить? В світі і так стільки грому гримить. Тихо… Прислухайтесь хоч би на мить. Чуєте? Доня малесенька спить…
СВЯТА ВЕЧЕРЯ Сніг на подвір’ї притих… Сіли ми під рушниками. Ложки для нас і для тих, Що не з нами. Ах, та невже я забув Діда, і бабу, і тата? Їхню пекучу журбу Ще пам’ятає ця хата. Тиху трапезу – навпіл. Звичай – немов озоріння. Падали з свічки на стіл Давні язичницькі тіні. О, не минаймося, ні! Хай не холоне Вечеря… Плакали мама… Смутні Предки стояли у дверях.
МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ У СОБОРІ СВЯТОГО ЮРА НА СВЯТО ПОКРОВИ 1836 РОКУ Недільні дзвони…Кличе всіх Покрова, Звільняє душі від гріховних пут. Молінням повна церква світанкова, А рідна мова не слугує тут. Дяк не відводить погляду від книжки, Шукає в ній старослов’янську в’язь. Парафіяни просять долі тишком, А перед ними Маркіян – мов князь. Поет вступив до храму без гордині. У сутіні – свічки, іконостас… Він проповідь до вірних скаже нині По-українськи – і звеличить нас. І вознеслась до неба мова гожа – Аж посвітлів здивований собор. І на людей дивилась Мати Божа, Здіймаючи над ними омофор. І Дух Святий ширяв над отчим Львовом Та припадав до наддніпрянських нив… Поет сказав – і Бог почув це слово І на усі віки благословив.
БІЙ ПІД КРУТАМИ Супроти хижої навали, Супроти смерті – в стужу й сніг – Ось тут вони, ось тут стояли, І всього жменька: триста їх. Стихали Києва хорали. Його заслін – ці юнаки. Ось тут – редут. Ось тут вмирали, Приймали кулі і штики. І пам’яттю не обминути Останній бій, останній крик, Ці Термопіли наші – Крути, А Берестечко – їх двійник. Ген визирала мати сина, Дівчата в’яли на порі. Лиш червонилася калина Ще дужче в кожному дворі. І не уславлені спартанці, А хлопці з роду відчайдух – Ці гімназисти, ці повстанці… Ось тут їх непоборний дух. І слава їх встає не вмерши, Ятрить крізь відстані і час. Було їх триста…Триста перший – І ти, і я, і кожен з нас.
ОСТАННІЙ БУНКЕР З нагоди відкриття пам’ятного знака в селі Яглуш на Прикарпатті Приклали вбитих до стіни – Отих, що не здалися звіру. О мамо, се твої сини! Упізнавай – і до Сибіру… Останній схрон…Квітневий ліс. Останні постріли – облава… Останній ворога укіс. І ранній клич: “Героям – слава!” Були звитяжцями не ми, Та мрію пестили під гнітом, Що Україна ще крильми Змахне – і полетить над світом. Що встане воля ще колись, Зіпершись правді на рамена, – І звеселять туманну вись Батьками свячені знамена. Останній схрон…Повстанський час… І ми не піддалися звіру. Останній бункер був і в нас – В душі, де ми ховали віру.
