Пропонуємо вам вірші, об’єднані спільним настроєм чекання і спогадами про найкращі хвилини життя. Дуже різні, але всі безсумнівно чисті та світлі. Ілюстрації Sophie Griotto.
Чекання
Мерехтять у тумані огні,
Впали роси на заспані трави…
Ти прийди, усміхнися мені,
Ластів’ятко моє кучеряве.
Тихо вечір тумани пряде,
І не чути й не видно нікого,
Лиш чекання моє молоде
Одиноко стоїть край дороги.
У весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.
Василь СИМОНЕНКО
***
Весела пісня ручая
Дзвенить із гаю
Чи я твоя чи не твоя
Я ще не знаю
Зачарування вітер мчить
Нестримні в русі
Співає серце чи мовчить – не розберуся.
Чекання весни і чекання любові
Які це святі почуття
Тож будьмо щасливі
Тож будьмо здорові
На все веселкове життя
Візьмімо в погляди весну
Цей день зелений
До тебе руку простягну
А ти до мене.
Мелодія неголосна
Летить у небо
Чи це любов чи це весна – збагнути треба.
Світлана КАНЮК
На острові чекання
О плями чорно-білі у короткому житті,
Лишилося поміряти й збагнути – не святі.
Як мало і багато треба мати поміж тим,
Щоб жити мудрим старцем і злетіти молодим.
А завтра знову, завтра знову кома на кінці,
І трубка телефонна у схвильованій руці,
Ти знову губиш слово і у прірву піде час –
Ця пауза мовчання буде приспівом для нас!
Та крутиться Земля,
Щаслива мить втікає,
Її не здоженеш,
Коли життя немає.
Поклич мене, любов, у подорож кохання,
Я так давно живу На острові чекання.
Я хочу гріти сутінки не краденим вогнем,
Змінити кому крапкою для нових світлих тем.
Я всі найкращі помисли з тобою уявлю,
Бо я іще надіюся, бо я іще люблю.
Як хочеться зануритись у те, чого нема,
Не чути ком зі смиком і любити не дарма.
Як хочеться із друзями провадити свята
Та знати, що людина біля тебе саме та!
Вячеслав Хурсенко
***
В синьому мареві сонячний гасне ліхтар…
Ніч розправляє потроху воронячі крила… Звістки від любої серця чекає радар… Звістки нема весь день…
Що ж-бо трапилось, мила?
Може, забувшись, блукаєш у соннім гаю,
Тішачись співом пташок, що вертаються з раю.
Вдома, мов смуток, лишивши “мобілку” свою,
І у легені весняне повітря вдихаєш?..
В темному небі, немов на написаний твір,
Смуток тривоги розлив з авторучки чорнило.
Віти дерев, мов антени, торкають ефір,
Ловлячи звістку від тебе…
Що трапилось, мила?
День, що скінчився без тебе – скінчився, чи ні?
Як до мовчання одвічності важко звикати…
Щось відбулося.
Чи трапилось.
Ти подзвони.
Вечір.
І ніч ще попереду.
Буду чекати…
Серго Сокольник
***
Чуєш, ти чекай мене, над усе чекай
Коли смуток огорне, жовтий дощ стіка
І в спекотну каламуть, в заметіль, у сніг
Коли інших вже не ждуть, вже й забувши їх.
І коли листів нема із далечини… інших вже не ждуть дарма — стомлені вони. Повернуся, тільки жди
І не зич добра тим, хто каже далі йди і забудь… пора.
Хай повірять мати й син, що нема мене
Друзі втішаться отим “було й промине”,
Сядуть в коло при вогні і ковтнуть вина.
На помин душі Та ні. Ти чекай одна.
Ти чеканням повернеш із смертельних лав “Поталанило, еге ж?” – скаже, хто не ждав.
Не дано збагнути їм в літо вогняне
Як чеканням ти своїм вберегла мене.
Як вцілів я? Вижив як?
Знаємо без слів. Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.
Костянтин Симонов
переклад українською – Юрій Гончаренко
Незакінчений сонет
І різьблене півмісяцем чоло, і довгих сходів мармурові плити.
І в тім вікні, яке мені любити,
Плакучі плечі, вписані у скло.
Над містом вечір вирівняв крило,
Гранітні кола вдарили в копита.
Без тебе день – як статуя розбита
Між цих алей, що листям занесло.
Не відлюби мене, моя любове…
***
Не омини мене милістю бути з тобою поряд,
Коли ніхто не залишиться, і слово, як камінь, кине.
Ти ж добре знаєш – немає на світі такого горя,
В якому б кожен із нас не був би хоч трохи винен.
Не омини мене милістю тишу, як хліб, ділити,
Коли зривають вітри і замішують ніч і ранок,
Бо все одно наше сонце зійде над шаленим світом
І розіллє свою радість цілющу на рвані рани.
Не омини мене милістю бути в рядах безстрашних,
Чиє плече до плеча, і ноги ступають твердо,
Бо як нам важко не буде – ніколи не буде страшно,
Не владна ніч над світанком, як над живим – мертве.
Не омини мене милістю бути у серці твоєму,
В якім у кільцях галактик нові визрівають зорі,
І десь блукає планета, де – осінь в забутім Едемі
Останні струшує яблука на простирадла історій.
Не омини мене милістю не повторитись у слові,
Рости і повнитись ніжною силою неземною,
Бо в кожнім промені лагіднім – сонце моєї любові,
Не омини мене милістю… поряд… в тобі… з тобою.
Юлія Бережко-Камінська
***
Подуєш на воду, обпечений на молоці…
Шукаєш любові. Бажаєш її, наче свята…
А я – просто зморшка.
Я в тебе живу на щоці
І знаю всі пальці жінок, що тобою крилаті.
Я знаю всі пальці, що гладять тебе по лиці…
Бо так захотіла – у тобі, з тобою навік.
Я так не хотіла – настільки глибоко і гірко
Кохане обличчя черкнути кутами, як зірка,
Згораючи смутком таким, що аж небо пропік.
І голос пропік… Оніміло усе ще кричу.
Кричу, розрізняючи пальці усіх цих любовей.
І корчусь зміїїно під ними від страху і болю.
А раптом розгладять? Не вислизну і не втечу.
Вони не розгладять. А я із під них – ну, ніяк!
І вже не ревную. Як завжди, ревную! Скоріше
Мене під долоню сховай потаємно від інших.
Я сум поцілунку, що так невиправно закляк.
Я зморшкою просто… за всіх і назавжди рідніша.
Тетяна П’янкова
***
Це вечір був.
І вулиця вже темна.
Старий ліхтар.
І вітер.
І озон.
Збирався дощ.
Ти грав мені Шопена.
Лілові очі мружив горизонт.
І срібний клен під вікнами хитався.
Світився дощ крізь сутінки завіс.
Скляний собор із музики і сліз прозорим дзвоном в тиші осипався.
Хтось запалив високі канделябри.
Крізь темні хмари музику почув.
А вітер кидав у вікно троянди, вологі від весняного дощу.
На карті смутку контури стирались.
Пробило північ з вежі дзигаря.
Над кожною свічею загоралась злотиста й тиха в сутінках зоря.
А хтось над нами плакав і моливсь. І в ніч пішов.
А голос той зостався.
Прозорим дзвоном в тиші осипався скляний собор із музики і сліз.
Оксана Пахльовська
***
Кораблі наших рук на коралових рифах чекань.
Обважнілі сонця опадають на стишені хвилі.
Поза нами – земля. Перед нами – хисткий океан,
По котрому колись ми босоніж за обрій ходили.
Достигають слова у розтулених мушлях очей,
З океанського дна піднімаються жерла вулканів.
Наполохані птахи зриваються з наших плечей,
Прочуваючи шторм у приспішених ритмах тамтамів.
Ще хвилина вагань.
Ще бентежна покірність воді.
Напинають вітрила летючі голландці освідчень.
Починається ніч. Набуваючи сили, прибій
Кораблі наших рук понесе у розгойдану вічність.
Олена ГАЛЕТА
***
Каравели відходять.
Порожніють порти.
Проминають вітрила.
За вікнами осінь.
Замітають вітри вернісажі.
З картин Тихо сходять старці та й ідуть собі босі
У світи.
А в світах – тільки сонми тривог
І замети зі снігу й піску.
І самотньо
На трухлявому ганку сидить собі Бог
І латає вітрила.
За сотнею сотню.
Мар’яна САВКА
***
Я люблю твої кроки у темних садах
Де троянди густі мов туман біля вікон
Молодесенький місяць і срібний наш дах
І неторканий смуток родинних реліквій
Може все це приснилось комусь і колись
Цих садів нереальних причаєний подих
Ти забутий навіки ти рідний до сліз
Я люблю твої кроки у тиші по сходах
Ці троянди чекають давно не тебе
Хто там знає що їм може й сто навіть років
Я люблю твої кроки ніколи ніде
Я люблю твої кроки люблю твої кроки
Я люблю твої кроки нізвідки вночі
В тім саду не немає ні саду ні дому
Але є ще ті сходи і є ті ключі
Лиш дверей не відчинить ніхто і нікому
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
***
Всім воздасться по вірності.
Розплатися за всі кредити.
Від останньої пристані відпливе корабель без керма.
Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити.
Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема?
Коли жити по компасу – то усе набагато простіше.
Може, десь за екватором у вітрила спіймаєш пасат.
Океан прокидається і колиску твою колише, і до тихої гавані повертається твій фрегат.
На далекому обрії пропливають роки, як риби.
Світ, надійний до млосності, балансує на спинах китів.
Всім воздасться по вибору, якщо, звісно, ти маєш вибір.
Помирати від старості – ти такого собі хотів?
Ніби все передбачено: із життям і собою квити, тільки щось тобі муляє, ніби душу твою вийма.
…Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити.
Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема?
Олекса Бик
