Анна Паращак пише тихо. Фактично ніде не друкується і не піариться. А дарма, бо казки та історії в неї цікаві, щирі, теплі та зрозумілі. Ось чому я хочу, щоби про Анну Світлячка дізналося більше людей.
– Анно, як давно ти пишеш і чому?
– Пишу давно. Мені смакують слова. Часом так просяться їх дивні поєднання, що втриматись несила. В шкільні та університетські часи виливалась в поезію, якийсь час все моє писання – це були дописи у фейсбуку, а два роки тому я потрапила на відкриту групу з казкотерапії і почала дивитись на казки з іншого ракурсу. Написала свою першеньку і зрозуміла дуже багато речей, на які не зважала чи не помічала. Казки – це безпечний спосіб розповісти про свої цінності, свій біль, свої комплекси, свій шлях. Тому казки насамперед пишу, щоб краще розуміти себе. А якщо хтось знаходить у них щось близьке – то, підозрюю, це мої однодумці.
А рік тому мені трапилась група «Рік письменника» та курс storytelling. Якщо комусь цей напрямок цікавий для розвитку бізнесу чи особистого бренду, то мені він показав, що мені є що розповісти іншим. Саме цей курс спонукав згадувати і записувати «Уроки дідуся» і пригадати неймовірну кількість особистих історій.
– Історії, казки й оповідання, які ти пишеш – це твоє захоплення чи потреба?
– Писати – це необхідність. Я навіть коли обдумую щось, то уявляю це на папері. Часом мені здається, що колись, як мене хтось там, зверху запитає, що я робила все життя, я відповім: «Любила, писала і дякувала. І обіймалась».
– Ти пропонувала свої твори видавцям? Надсилала на конкурси чи в дитячу періодику (газети й журнали)?
– Видавцям не пропонувала, в періодику не надсилала. Мою казку надрукували у збірці минулого року, але її добряче поредагували. Я її не бачила до друку, а прочитавши у книжці не впізнала свого твору. Післясмак залишився не найкращий.
– Твій псевдонім Світлячок – це бажання повернутись у дитинство чи та маленька романтична дівчинка, яка постійно живе в тобі й нагадує про себе казками і сюжетами?
– Мій псевдонім – не зовсім псевдонім. Це моє друге я. Після першого курсу ми з однокурсниками були в таборі в Славську. Якось вночі крізь вікно ми втекли з кімнат і піднялись трохи вище по горі. І от там я стояла зачудована і розчулена, бо раніше такої краси не бачила. Буває враження наче море з небом в одне зливаються, а тоді зоряне небо зливалось з травами, всіяними світлячками. Я досі, коли згадую це видовище, метелики в животі. Після табору, я зареєструвалась в локальному гуртожитському чаті з ніком Світлячок. І тепер багато з моїх знайомих навіть не пригадають мого справжнього імені. А мені так добре стає, коли подруга каже мені: «Світляче, …..»
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
– А якщо ти раптом станеш відомою дитячою письменницею, то закинеш іншу роботу і взагалі поринеш у казку?
– Гадаю, ні. Бо історії і казки живуть поруч, вони наздоганяють нас в громадському транспорті, приходять зі знайомими і незнайомими людьми, піднімаються з тіста на сирник, народжуються не лише з позитивних ситуацій. Асоціації і сюжети часом з’являються тоді, коли дуже багато іншої, монотонної і повторюваної роботи. Хоча буває, що прагнеться вільного простору для крилатішого мислення. Я б частіше ходила у творчі відпустки, наприклад.
– Де можна прочитати твої казки у соцмережах?
– Зробила собі окрему сторіночку «Світлячкова казка», і на своїй особистій також дописую. Там мої роздуми, історії, казки. Дякую тобі за розмову. Бажаю тобі цікавих думок і натхнення до написання нових історій! Світлячкових ідей і гарних читачів!
Світлини – Ольги Пустовойт і Оксани Ключенко-Гнатишин
Спілкувалась Оксана Кришталева зі Львова
