річка-свічка
чи з принуки чи зі звички
розплітає осінь річку
видирає літа мичку
лине річка наче стрічка
із дощем згори додолу
в снів роздолля
дивна доля
синь русла в густих туманах
потемнівши тінню тане
згубить світ осінній річку
наче стрічку
наче звичку
наче вроду
згорда згодом
скріпить студінь сизі води
в руб цупкий скувавши льодом
річка-злодій
річка-нічка
розсупониться на споді
серед мли і білих лодій
кліпне блимне потай вічком
крізь ману мару та мжичку
снів які не знають броду
снів яких змотати годі
переплутану волічку
. . . . . . . .
річка шепіт
річка-свічка
там де серце
в кінці тунелю – сонце і весна
і кров з легень жене в кінець тунелю
де птиць тріпоче в небі пелена
де сіється зелений дощ руна
поміж тонких галузочок морелі
я бачила там сів на гілку час
і звив гніздо і прощена зозуля
сховала писанку у ньому про запас
щоб промінь свастя в оці не погас
коли його нараз осліплять кулі
прийшла пора щоб пам’ять як бджола
збирала мед пожадливо у схрони
аби воскресла з вулика тепла
надія на добро нехай мала
нехай важка як паморозь на скронях
весна
ще сірі будинки і сіра земля і двори
ще листя нема і трава у дворі не зелена
понуро довкола й не чути ніде дітвори
і кіт сумовито як світ поглядає на мене
іду повертаюся сіро та сама весна
та що це з подвір’ям ? теплом засочилося небо
і ніжно-зеленим довкола зайшлась голизна
і хлопчик сумного кота пригортає до себе
. . . . . . . . . .
*****
чи то гроза чи тризна по зимі –
списи снігів потоншали на мапі
тремтить весна у кожному псалмі
у піснеспівах сяєва і крапель
води та сонця мову голубу
всотати серцю хочеться до решти
і відпускаєш подих у плавбу
і віри в це розкрилення не ймеш ти
ще ні пишнот ні зваб лукавих барв
ще тільки ніжна прозолоть в повітрі
шепоче брунька вітрові тропар
повзе мурашка в павотевій митрі
поміж гілля щоб радості дійти
як на Великдень тістові для паски
пряде опару місто з висоти
просяклої причасним громом наскрізь
зима і пташка
зліпили пташку зі снігу
і поставили під комином
прийшла зима
нахухала синіх снів
щоб снилося пташці
небо та зорі
щоб місяць плавав між ними
та настромлював дим на роги
а пташка не спала
смикнула дзьобом
пучок того диму
гойднувся місяць
забринів
задзижчав веретеном
і замріла нитка світанку
і викотилося сонце-колесо
хухнула зима дужче –
марно
злетіла зоря з комина
та й упала у сніг
стрепенулася пташка
кліпнула золотим оком
стріпнула крильми
і почала чистити пір’я:
що струсить дрібку снігу
то й загориться під сонцем
нова пір’їна:
оця шита калачиками
та – верхоплутом
а тамта – низинкою
зима – люта
що її снів не захотіли
хухнула втретє
а сонце високо:
посипалися зимові сни
зі стріхи лелітками
каркнула зима
почорніла
та осіла в замети
хрестиками тину
нехай
щойно прийде весна
зеленому вітру
буде горщики де сушити
. . . . . . . . .
вірш про рідне слово
рідне слово живе
небом серця пливе
і засвічує день
для розмов та пісень
в морі серця слова
як сріблиста плотва
мова хвилею б’є –
кресне серце твоє
слово — то частокіл
що розрісся довкіл
захищаючи від
безплемення свій рід
щит і меч із броні
у нерівній борні
коли гола душа
проти рабства й гроша
на своєму лану
відбиває війну
слово – це поводир
від колиски до зір
через терни і цвіль
слово – перець та сіль
і медова роса
слово – грім і гроза
корабель і стерно
і гірчичне зерно
і вітрило й весло
над якими зросло
сонце з чорного дна
мітом хліба й вина
слово – чула струна
і неждана весна
що розхристує спів
між холодних снігів
і безрадісних мар
слово – не яничар
рідне слово – це птах
на свобідних вустах
місто осінніх вітряків
осіння дрож і мла і камінь
і мокрий шепіт верховіть
і вітер крутить вітряками
старими й вічними як світ
іду по місту з того тіста
що запеклося від вітрів
мовчу ковтаю млу та вісті
і знов хандра в моїм нутрі
нутро марудить кістяками
іржавий брязкіт серце стис
пора на битву з вітряками –
неси мій леве щит і спис
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
шепіт з літа
шепіт з літа сіє-віє золотою пилюгою
примовляє припадає пригортається теплом
жаль що золото померхло і луна жури не гоїть
і стернею через поле три дороги пролягло
знаю осінь попід грушу закрадається по душу
що у літі заблукала і замріялась на мить
але шепоте побудь ще – поки холод хвіст розпушить
поки грушка повне меду край вікна не догорить
калинові береги
як сивий дідуган бурмочучи під ніс
невпинно час іде і щось несе невпинно
ото пройшов повз ос і з осені приніс
брунатні береги і кетяги калини
у подзвоні зими палають береги
калиновим вогнем калиновим супліддям
до вирію весни – сто віхол від нудьги
і дід уже як птах і слід загув за дідом
різдвяна містерія
ще міцно спали бідні пастирі
і ще царі були малими дітьми
коли каганчик блимнув угорі
і хтось дихнув на шибку тихо: їдьмо
ще сани не порізали снігів
ще коней ковалі не підкували
ще Гавриїл хреститись не умів
коли вогнем наповнилось провалля
лизнули схили чорні язики
людські гріхи хапаючи за п’яти
і вниз лавина з гуркотом різким
закляклі душі ринула скидати
кричали вільхи сосни і дуби
в огні тремтіла зламана осика
та раптом коні стали на диби
перед очима вздрівши чоловіка
то чоловік нічого не прорік
лише струсив пісок з волосяниці
і глянув зачудовано убік
і просвітлів з пітьми смиреннолицьо
і десь подівся ліс і полем став
і біля хати сад зацвів рожево
і срібна риба кинулась у став
по згублену підкову ковалеву
якраз вертала жінка до села
і відпочити сіла при загоні
коли назустріч тихо потекла
жива ріка з небесної долоні
