Віра Градюк має багато захоплень, і одне із них – аматорський театр. Про те та багато іншого – у нашій мистецькій розмові.
(Як сказала моя подруга, театрознавиця і драматургиня Оля Мацюпа, слово «аматорський» варто замінити на «альтернативний». «Аматорський» асоціюється, мабуть, з непрофесійністю. Я побувала в таборах аматорів і професіоналів і тепер можу точно сказати: єдине, що робить театр аматорським – у гіршому значенні цього слова – це несерйозне ставлення до роботи.)
– Віро, а як так склалося, що ти після редакторської освіти вирішила серйозно і надовго зайнятись акторською (і режисерською – правда ж?) справою? Що тебе до цього спонукало і відколи?
– Щодо режисерства – так, я зараз додатково вчусь на курсі підвищення кваліфікації «актор/режисер», але це, скоріш, для того, щоб з режисерами порозумітись. Режисер – це, все-таки, зовсім інша професія, і переходити до неї, на мою думку, потрібно з певним багажем знань. Проте, поганий, напевно, той актор, який не прагне бути режисером. Як і той режисер, що не хоче бути актором
А якщо починати спочатку, то поціновувача театру в мені врятувала літературно-журналістська студія «На горищі». Пані Оксана Кришталева постаралась показати нам максимум такого собі театрального андеґраунду Львова. На той час це, в основному, були вистави театру «Воскресіння» і театру ім. Леся Курбаса. Так я зрозуміла, що театр може відрізнятись від того, до якого нас тягнули за вуха зі школи. В студії ми робили і свої вистави: ніщо краще не дасть зрозуміти, яка потужна робота відбувається на сцені і за сценою, ніж такі речі.
Якби не це, в моїй свідомості могла б надовго вкоренитись оця матриця пафосного театру з пластмасовими фруктами, і, як більшість моїх однокласників, я б ніколи вже не захотіла повертатись до будинку з великою бронзовою табличкою «театр».
А бажання піти «за той бік» куліс з’явилось вже під час навчання в Академії друкарства (Львів). Це було дуже несподівано, і я не знала, що з таким бажанням зробити. Жодних артистичних задатків я у себе не бачила: поки всі дівчатка з дитинства ходили на балет, я ходила на великий теніс і вечірньою дорогою назад готова була захищатись від хуліганів важкою ракеткою. Та й сама в певній мірі була хуліганкою. Дружила з хлопцями. Після школи ми вставляли петарди в «міни» на шкільному подвір`ї, підпалювали їх і тікали (суть гри в тому, щоб захляпало інших людей, а не тебе).
Одним словом, станом на студентські роки я ходила і виглядала як дуже спортивний хлопець-підліток, а репетиції в театрі приносили тільки заніміння всього тіла і голосових зв’язок, страх, паніку і питання «навіщо я взагалі сюди прийшла?».
Розповідаю такі нюанси, бо, можливо, комусь стане в пригоді ця інформація: якщо батьки не віддали вас з трьох років танцювати, співати чи декламувати вірші – це зовсім не означає, що потрібно забути про сцену на все життя.
Талант і техніка – різні речі. На жаль, в нас часто розкидаються фразами типу «ви не маєте таланту», насправді маючи на увазі те, що простіше працювати з людьми, які вже мають сценічний досвід. Талант – це тільки той тихенький внутрішній імпульс, який штовхає «спробувати»; це ті думки і концепції, які хочеться донести зі сцени. І це, звичайно, смертельно важливі речі, але про них потрібно буде згадати пізніше, після багатьох годин, років важкої технічної роботи над собою. Якщо хочете – працюйте, нікого не слухайте, і все вдасться.
Я вирішила закінчити свою першу освіту, яку дуже любила. А потім дуже добре все зважити, стаючи на цей шлях і обираючи театральну школу. Щоб відважитись на вступний екзамен до акторської школи, я провела в аматорських (альтернативних) театрах 8 років.
– У пошуках оптимального рішення ти опинилась в акторському середовищі Польщі. Тепер маєш із чим порівняти. Що цікавого є у наших західних сусідів і що не менш цікаве є в нас?
Я вибрала приватну акторську школу. Тут, власне, все діє інакше. Ніхто не ставить на тебе штампів «талановитий-не талановитий» на вступних екзаменах. Береться до уваги тільки твоє бажання працювати. Однак екзамен триває постійно, під час всього навчального процесу, з якого легко «вилетіти», якщо не старатись і не працювати.
Викладачі поводять себе, як твої старші друзі. Такий викладач може приїхати до школи мотоциклом, зайти в аудиторію з шоломом в руках, покласти його на стіл, і сісти на цей стіл. А ти можеш прийти на його заняття, наприклад, з кавою, і ніхто не потрактує це як акт неймовірної неповаги. Такі дрібниці кардинально змінюють атмосферу. Але зовсім не відміняють того, що навчальний процес відбувається інтенсивно, і жодної халяви немає. Ніяких «ну відпустіть нас» і трійок «у подарунок». Тут і на трійку треба добряче напрацюватись. Викладачі заробляють повагу до себе справжніми способами… Хочу сказати, що зараз порівнюю не українську і польську системи освіти, а, скоріш, державну і приватну – назвемо її, як і театр, альтернативною.
Дуже важливою для мене стала пластичність школи і свідомий підхід в роботі зі студентами. Актори обов’язково мають здати, наприклад, залік з академічного (оперного вокалу). Один семестр я «протягнула», але на той час вже захопилась джазом, і подальше поєднання цих технік було просто знущанням з голосових зв’язок. Ми поговорили про це з директоркою школи, і вона прийняла рішення про те, щоб звільнити мене від академічного вокалу. Оцінку з вокалу мені переписали з Школи джазу. Цей і інші подібні нюанси – дуже важливі і для мене, і загалом – в процесі формування артиста. Важливо його, так би мовити, вирізьбити, сформувати, але не зламати. Артист повинен бути особистістю…
– Ти б хотіла залишитись у Польщі й працювати там? Якщо так чи якщо ні, то чому?
– Я б хотіла мати тут, наприклад, кілька проектів. Приїжджати час від часу у відрядження, на курси підвищення кваліфікації чи щось в тому стилі. В Польському культурному житті відбуваються чудові, цікаві речі, і ми маємо з чого брати приклад.
Але емігрувати не хочу. Довго перебуваючи за межами своєї країни, відчуваю, що втрачаю щось важливе.
Тут мені складніше, наприклад, знайти однодумців для творчої співпраці. Це – ментальне питання. Бувало, наприклад, так, що перед піснею я кажу зі сцени якийсь жарт і відчуваю, що його не розуміють. При тому, я точно знаю, що в Україні мене б зрозуміли без зайвих пояснень. А потім розказую той самий жарт своїй викладачці з фортепіано, білорусці – і вона сміється, а мені трохи легшає на душі
Хоча в поляків абсолютно унікальне почуття гумору. Для своєї дипломної вистави я вирішила вибрати комедію. Поставила собі за мету хоч трохи навчитись у них тої майстерної комедійної легкості і таки порозумітись з публікою. Побачимо, чи вдасться запустити цей непростий механізм.
Натомість в українців – зовсім інше, як на мене, сприйняття мистецтва, зокрема музики. У нас все якось… відчайдушніше, гостріше. Іноді мені здається, що музика є для нас… трохи іншим явищем, ми її усвідомлюємо по-іншому. І вона виконує для нашого трохисуспільства інші функції…
Актори, на мою думку, просто зобов`язані подорожувати. Це ж, по суті, робота з ментальностями. І такий ментальний обмін – дуже корисний і важливий. Не тільки для акторів, а і, звичайно, для глядачів.
– Що дає тобі акторська майстерність окрім спілкування із творчими людьми та перебування у мистецькому середовищі?
– Робота актора – це справжній захоплюючий психологічний детектив. Щоб зрозуміти персонажа, кожне його слово і дію, треба зрозуміти його, мабуть, від самого дитинства, і до дня, коли відбувається дія. Того дня йшов дощ чи світило сонце? А він любить дощ? Що він відчував, коли сьогодні зранку їв сніданок: розчарування, пригнічення? Це свіжі емоції, чи глибокі рани, які не дають спокою багато років?
Навіть такого, нібито, банального офіціанта, що приносить їжу і йде, можна зіграти на 1000 способів. Це може бути людина, для якої основна амбіція – це її сім`я, і яка опинилась в скрутному фінансовому становищі. Її врятувала ця робота, а графік дозволяє проводити достатньо часу з дітьми. А може бути директор корпорації, якого підставили найближчі напарники, і тепер він, геніальний бізнесмен, пригнічений і розчарований в людях, змушений подавати їжу менш талановитим бізнесменам. Це ж – зовсім різні офіціанти, правда?
Вийти із своєї власної шкіри заради того, щоб почути і зрозуміти іншого – це одночасно розвиває емпатію і допомагає краще зрозуміти себе. Так би мовити, глянути збоку: що в мене спільного з цим героєм, а що нас відрізняє? Як вчинив би він, а як – я? Можливо, мені варто у чомусь взяти з нього приклад?
Я вивчала психоаналіз (який мені добряче згодився в цій професії) і зрозуміла, що багато акторських тренінгів – це просто терапевтичний скарб (зрештою, є окремий напрямок психотерапії – психодрама, який використовує акторські техніки). Можна працювати, наприклад, над прийняттям себе і свого тіла, над болючими спогадами з минулого, комплексами. Я проводила таку арт-терапію акторською майстерністю – це неймовірно цікаво і корисно…
Мені б дуже хотілось, щоб більше людей відкрило для себе акторство. Кожна особистість – унікальна і варта того, щоб зі сцени поділитись своїм унікальним досвідом. Акторство для мене – зовсім не територія самозакоханих «зірок» (що не сходять зі сцени по 80 років і не пропускають туди інших) і «не-зірок», які на них дивляться – це смішно… Кожна людина – це зірка.
І ще: коли я приїхала в Польщу, мені постійно казали: як же ти влаштуєшся в польський театр, в тебе ж акцент! Я цього не розумію. Так, добра дикція мусить бути – щоб актора чули і розуміли. Мій акцент – не вада, а те, що нагадує, звідки я родом. Хіба це погано?.. Актор (принаймні, в моєму усвідомленні) не може в професійному плані не виїжджати зі своєї країни через… акцент. Якщо ти маєш що сказати світові, чому така річ має тебе зупиняти? Зрештою, я була б щаслива, якби в Україну частіше приїжджали іноземні актори, міжнародні театральні трупи. Було б нереально цікаво подивитись на їхнє сприйняття мистецтва, почути, що вони хочуть сказати. Так би мовити, що вони привезли з собою зі своїх країн. Яка різниця, якою мовою, і з яким акцентом вони говоритимуть?
Колись я працювала перекладачкою для волонтерки з Канади. Це була вже старша і неймовірно цікава людина, яка обожнювала театр. Вона попросила піти з нею на виставу драматичного театру. Я спитала: а як же Ви зрозумієте українську виставу? І вона сказала: якщо я побачу на сцені справжні емоції, то все зрозумію.
Знайти колектив однодумців і знати, що сказати своєю творчістю, щоб світові від цього стало хоч трошки краще – от що для мене дійсно важливо.
Зрештою, з часом я зрозуміла, що театри, як і сприйняття театрів, бувають дуже різними. Це приблизно те саме, що порівнювати групи «Віа Гра» і «Pink Floyd».
– Як до твого захоплення ставляться батьки?
– Як і до всіх інших моїх вибриків – спокійно, без паніки, і абсолютно у всьому мене підтримуючи. Моя мама, лікар-психіатр, трохи остерігається театру. Вона каже: «це ж постійно розвивати в собі істерію». І це, певною мірою, правда. Як казав мій викладач з імпровізації: «акторство болить». Болить тими емоціями, які, зазвичай, від дитинства вчать притуплювати в собі.
Тут їх потрібно розвивати і відкривати. «Болить» емпатія, з якою так «невигідно» жити. Іноді це відбивається і на близьких людях. Хоча, як я казала вище, театр і лікує…
Але, тим не менше, саме мама зробила все, щоб моя мрія про акторську освіту збулась.
Я тільки зараз починаю розуміти, скільки разів батьки наступали на горло своєму еґо, страхам, жертвували своїм спокоєм і комфортом заради мого щастя. Не тільки з акторством – з усім. У скількох життєвих ситуаціях їм було б простіше сказати: припини, не вигадуй. Але вони цього не зробили. Це і є, напевно, справжня любов.
Мама, тато, я вам дуже вдячна!
Дякую тобі за відверту і небанальну розмову. Бажаю тобі знайти те, що потрібно справжній гарній кобіті, мистецькій особистості та цікавій людині загалом.
– Це я Вам дякую, і не лише за можливість сказати важливі для мене речі вголос, але і за весь той космос, який ви створили для нас тоді (і творите зараз ) у літературно-журналістській студії «На горищі»!
Спілкувалась Оксана КРИШТАЛЕВА, Львів
