Здавалося б, що сучасного споживача уже нічим не здивуєш. Чого тільки не вигадують заповзятливі маркетологи, аби ви залишили свої кровно зароблені гроші саме у них. Але, виявляється, і сто років тому були дуже цікаві пропозиції. От наприклад послуги мандрівного кравця. Ви відмовилися б?
До прикладу на Полтавщині у Чорнухинському районі на початку минулого століття жив такий собі дід Яновський. Куди б не пішов, усюди носив машинку для шиття. Заходив у села і на хутори і пропонував пошити людям одяг. Господар давав йому дах над головою та харчі, ще й за роботу платив.
Прикметною особливістю саме цього майстра було те, що він не знімав жодної мірки. “Оце дивиться на тебе, та й шиє”, – розповідала Варвара Дорофеївна, що народилася та виросла на хуторі Олександрівка. “І у нас він був. Сестрам пошив піджак і спідницю, а осталися ше кусочки. То він тоді і на мене глянув, та й ізшив мені піджачка.”
Не оминули увагою цю подію дівчата із хутора і склали нехитру пісеньку:
“Дід Яновський з латочок
Пошив Варці піджачок.”
Приймав мандрівний майстер плату за готові вироби продуктами (яйцями, борошном, маслом та ін.), а як хто мав, то й гроші давав.
Дещицю залишав собі дід Яновський, щоб мати за що нитки купити та голки для своєї машинки. А як приходив Великдень, то йшов на цвинтар і розкидав гроші та цукерки на могилках. Дуже любили цей день діти, і юрбою за дідом бігали.
Напевно і в наш час мандрівне ательє згодилося б, особливо у віддалених селах. Бо до міста везти далеко і дорого, а в селі немає стільки роботи, та й майстра важко доброго знайти.
Може ця розповідь про діда Яновського надихне когось відродити призабуту професію мандрівного кравця.
