Де коза ходить…

Споконвіків коза в українців – символ добробуту та достатку. Невелика і невибаглива тварина, яка дає м’ясо, цілюще молоко і тепле хутро. Коза – один із найстаріших тотемів нашого народу. Це доводить давній звичай «водити козу», що зберігся до нашого часу. Попри козячу брикливість, для українців ця тваринка завжди була символом добробуту та сподівань на краще. Предки залишили нам сотні прислів’їв та казок про “рогату”. Де коза рогом, там жито стогом.
Де коза хвостом, там жито кустом. Де коза ходить, там жито родить. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юристу чортів триста. Коза з вовком судилася та й ратичок лишилася. 14 січня, на Старий Новий рік, група хлопців перевдягається у костюми Цигана, Вовка, Знахаря і на кожному подвір’ї у селі розігрує коротку сценку: Козу забивають, потім господар дає викуп, і Знахар тварину зцілює. Це відгомін дохристиянського обряду вмирання та відновлення природи — свого роду ритуал жертвоприношення. «Козу водять» досі по всій території України та у Південній Білорусі. Вважають, що господаря, до якого прийшла Коза, чекає достаток і багатство.
Гурт парубків ходить по хатах із восьмикутною зіркою-провісницею або ж із символічною семикутною зіркою. Роль кози виконує малий хлопець, одягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Цей хлопець у руках носить вирізану з дерева (липи) і оббиту козячою шкірою маску. Голова кози може мати рухому нижню щелепу з бородою, що клацає під час вистави і наче «говорить» . Чому коза – добра і дотепна, а козел – поганий та недолугий? Церква вважала козла, або цапа нечистою твариною. До наших часів дійшло міфологічне оповідання про створення людини: «Як творив Бог людину за своїм образом і подобою, то Диявол дуже заздрив. Захотів Нечистий й собі когось створити, то зробив цапа: скільки не дмухав на козла, а той все не оживав. Тоді Бог дмухнув на цапа, той ожив і побіг. Було вірування, що чорти їздять верхи на цапах. Тому у конюшні українці тримали козлика, щоб нечиста сила не чіпала коней.
Оскільки наш народ козу шанував, то остаточно не очорняв образу її «кавалера». Натомість козел став символом недолугості та об’єктом насмішок: «Нема з тебе толку, як із козла молока», «Поставили козла город стерегти», «Не буде з цапа вовни», «Послухав цапа – і сам у барани попав». На козла завжди можна перекласти провину, зробивши з нього «цапа-відбувайла». «Цей вислів пішов від дуже давнього явища - «офірного цапа». Якщо люди нагрішили, то можна принести цапа в жертву Богові, і усі провини будуть прощені. Зрештою, у європейській традиції чорного цапа завжди прирівнювали до чорта, адже мав він ратиці й ріжки.

Найбільш негативне забарвлення козел отримав в середині XX століття.
Погана звичка називати чоловіків «козлами» пішла із... тюремного жаргону. Згідно з тюремними традиціями, козлами називали в’язнів, що співпрацювали з адміністрацією. Коли «зеківський фольклор» пішов у люди, козлами почали називати людей зрадливих і ненадійних. Коза-дереза – популярний герой українських народних казок та повчальних історій для дітей. Про козу складено багато віршиків. А віднедавна в Україні виходить чудовий саморобний театральний журнал «Коза» і його дитячий примірник «Шалені козюльки» (на фото – Юля Поліщук).