Дерево роду, з якого ти роду-племені, хто твої предки, чий ти чин чи донька – так зазвичай розпитували того, із ким хотіли породичатися або кого хотіли визнати за свого родича. Так було завжди і так є дотепер. Усі відомі роди вели своє генеалогічне дерево, у якому ретельно документували походження, рід занять, хто кому ким доводився, звідки походить прізвище, з яких теренів предки завітали. У давній українській традиції це було справою не лише священною, але й потрібною.
Традиційна повна сім’я складається із батька, матері та їхніх дітей. Родину вважають неповною, коли у ній немає дітей. У деяких регіонах України є інші назви для батьків – неньо і неня. Між іншим, слово „мама” універсальне для багатьох народів і нагадує перший лепет дитини, котра, лежачи у колисці, просить їсти.
Щодо дітей, то їх, звісно, стосовно тата й мами називають сином або донькою. (Між собою вони – брат і сестра). Це – у тім випадку, коли діти рідні. А трапляється й таке, що дітей виховує нерідний батько – тобто вітчим або нерідна мати – інакше кажучи мачуха. Для таких батьків нерідний син називається пасерб (пасинок), а нерідна донька – пасербиця (падчерка). Якщо у жінки, яка втратила свого чоловіка є син, і вона, будучи вдовою, вирішила одружитися із старшим чоловіком, який, будучи удівцем, має рідну доньку, то діти між собою будуть зведеними братом і сестрою.
Кожне новонароджене малятко слід охрестити, і для цього дука – багатий господар бере для немовлятка хресних батьків. Ця традиція походить ще з тих часів, коли на Русь нападали татари, і ніхто не давав гарантії, що батьки, захищаючи свою землю і родину, залишаться живими. Тому в разі втрати рідних батьків їх заміняли хресні, беручи на виховання своїх похресників та виховуючи, як рідних. Хресними батьками можуть бути і родичі, і знайомі. У гуцулів на хресних кажуть нанашко (хресний тато) і нанашка (хресна мати). Якщо гуцульський газда був багатий, то брав для дитини не одну, а декілька пар хресних, аби дитина була люблена і пещена. Для батьків немовляти хресні батьки є кумами – автоматично стають родичами і приходять до своїх похресників на іменини або великі свята. Похресники ж своєю чергою, також вітають своїх названих батьків у великі свята.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Авжеж, батьки, перш ніж стати батьками, також були маленькими, і в них були свої батьки. Для онуків, вони називаються баба й дідо (можна пестливо бабця й дідусь).
У кожного із нас дідусів та бабусь є по два – з боку матері та з боку батька. От коли ваші батьки одружувались, то батьки тата й батьки мами відтоді стали між собою сватами – тобто, посватали дітей. Якщо ж тато погодився жити із дружиною в хаті її батьків, то для них він – зять, а якщо дружина погодилась жити у хаті із батьками свого чоловіка, то для них вона – невістка.
Цікаво, що слово „невістка” первісно означало людину, яка невідомо що і хто, „нєвєсть что”, а згодом стало означати синову дружину, яка живе у домі його батьків. Саме цьому слову завдячує своєю назвою й Невицький замок у Закарпатті, у якому в часи середньовіччя переховували багатих невісток, що не хотіли одружуватись без кохання. Первісно замок називався „Невістським”, і лише згодом став Невицьким.
Як же ж називати невістці маму свого чоловіка? В Україні найчастіше її кличуть також мамою, як і рідну неньку, однак офіційно статус у чоловікової мами – свекруха, а в її чоловіка – свекор. Якщо ж зять задумав звернутися до матері своєї дружини, то йому варто звертатись до неї, як і до рідної неньки – „мамо”, але офіційно мати дружини є для нього тещею, а її чоловік (дружини батько) – тестем. Насправді усе це просто. Складніше – із родичами, котрі час від часу збираються на свята.
Якось я попросила відрекомендувати мені рідних, і так заплуталась, що почала звертатись до них просто на ім’я. Хто з них кому хто, я так і не запам’ятала. Довелося записати у блокнотик.
До нас на свято прийшов татів брат – для мене він стрико (стрий), а його дружина – стрийна. З боку мами також прийшов брат із дружиною, і їх відрекомендували як вуйка і вуйну. (Між іншим, вуйною називають у нас і сестру матері). Так, принаймні, називають цих родичів у Галичині. У центральній Україні вони називаються просто дядьком та дядиною (тіткою). Та найбільше мені сподобалось, коли мама звернулась до своєї братовОї (тобто, до сестри свого чоловіка, а мого тата) і назвала її зовицею. (Російським відповідником цього родинного статусу є золовка). Тато ж своєю чергою назвав мамину сестру своячкою, чим дуже потішив родичів з маминого боку. І тут у розмову втрутилась ще одна мамина родичка, котра сказала, що у них своячку називають швагровою.
Отепер я точно заплуталася! Виявляється цих усіх хитромудрих назв на позначення найближчої родини недостатньо! Існують на світі ще й шурини, швагри і швагрові… Усі ці позначення дружин і чоловіків тата-мами прийшли до нас із німецької мови.
Із вуйнами та стрийнами прийшли і їхні діти – мої ровесники. Для мене вони – двоюрідні брати і сестри, але їх можна ще й не так називати. А що, коли у моїх батьків уже є двоюрідні, то їхні діти для мене – хто? Звісно ж – троюрідні брати і сестри, і так далі.
Племінника (або ж сина мого дядька) ще можна називати кузеном, братаничом, небожем, вуйчаником. Відповідно племінницю (або ж доньку мого дядька) варто кликати кузиною, сестрінкою, небогою, але не вуйчанкою. Син і донька мого дядька разом – небожата!
Цікавинка: найчастіше у розмові вживають слово „племінник”, який походить, імовірно, від роду-племені, тобто, ще від тих часів, коли люди жили племенами і великими родинами. Рідше на них кажуть „небіж” або „небога” можливо, саме тому, що слово це близьке за звучанням до слово „небіжчик”, що в укр. мові означає „покійник”. Отож, не переплутайте!
Зверніть увагу: в українській родинній традиції вважали тяжким гріхом і найбрутальнішим звертанням, коли сварячись, люди лаялись батьком чи матір’ю (батькували чи матерились). Найгіршими образами здавна були такі: „Щоб тобі перун тріс!”, „Щоб ти луснув!”, „Щоб тобі жаба цицьки дала!” А про всілякі матюки (від слова „материтись”) нам слід забути назавжди, якщо ми хочемо бути культурними та інтелігентними!
