Часто-густо ти й не здогадуємося, що означає ім’я. А якщо таки й знаємо, то не надаєш йому такого великого значення.
Навіщо людині ім’я, прізвище, а іноді й по-батькові на необжитому острові!? Хто кликатиме її там? Оце й воно – імена потрібні для інших, і тільки для інших. Загалом вважають, що ім’я є усним паспортом для носія, аби відрізняти від решти людей. Але… у телефонному довіднику Копенгагена прізвище Гансен трапляється 6000 разів! У Швеції Свенсонів так багато, що їх просто плутають. А для тих, хто любить читати телефонні довідники, не секрет, що по кілька сторінок займають такі українські прзівища, як Кіт, Козак, Кравець, Мельник, Наконечний, Ткаченко…
У всіх 30 мільйонів корейців лише 250 прізвищ із незначними модифікаціями, як от: Кім, Пак, Лі. А що вже казати про слов’янські прізвища, які збігаються із уславленими: Тарас Шевченко, Северин Наливайко…
Називати дітей однаковими іменами вважали щасливою ознакою. Так, у Польщі 10 братів – усі були Янами Длугошами. А в оповідання Джека Лондона героїня називає всіх синів іменем загиблого брата Самуїла, і троє з них гине. Коли ж у потойбіччя відходить останній із її синів, героїня каже: „Якби у мене був іще один син. Я б назвала його також Самуїлом”. (Взагалі–то, негоже називати дітей іменами завчасно померлих або трагічно загиблих родичів).
Вірили також, що ім’я Карл – королівське, тому й не дивно, що немовлят королівської крові називали саме так, передавали у спадок своїм нащадкам разом із родинними скарбами. Отак і з’явились королівські династії Карлів, Людовіків, Янів.
Довго і складно формувались спочатку княжі, а потім боярські прізвища, виникаючи із XIV ст., аж до середини XVI ст. Прізвища городян, за винятком знатних купців, не сформувались і до XVIII ст. Навіть прізвища духовенства створено пізніше, а більшість селян і до початку ХІХ ст. жили тільки із прізвиськом. Княжі прізвища устворились від назв володінь: Ільницькі, Подільські, Корецькі.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Про імена і говорити годі… Через поширене чоловіче ім’я Іван слов’янську націю іменують не інакше, як „іванами”, а німецьку – „фріцами” (нім. чоловіче ім’я Фріц там дуже поширене). У селянських сім’ях XVIII ст. дітей називали однаково: три хлопці, і всі Івашки або Петрушки. (Додавання до імені частки –ка було нормою). В одній хаті уживалися 5 Іванів, 3 Параски і 2 Явдохи. Тими ж іменами величали і дітей. Траплялось, що бабуся, мама і внучка – Пелажки або Варки.
Для панів існував один набір імен, для селян – інший. І навіть якщо б сімейка з народу хотіла наректи дитину „царським” іменем, то зіткнулась би із масою перепон, насамперед церковних. Примітно й те, що панські імена були вишукані, і коли серед населення було забагато Ольг чи Єлизавет, панські смаки одразу ж змінювались.
Так, у Львівському історичному архіві зберігаються церковні книги початку 60-х років ХІХ ст., де можна натрапити на подвійне, а то й потрійне ім’я охрещеної дитини. Дівчат називали Анна-Маріанна, Марія-Матільда, або ж Юліана-Маріанна-Антоніна, Марія-Софія-Кароліна. Усе це свідчило про міщанські звичаї тодішніх жителів. До речі, традиція подвійного називання повертається до нас і тепер.
У різних народів світу імена – справа вікова. У племені мосі, що у Західній Африці, юнаків утримують окремо, готуючи до зрілості; за цей час вони одержують особливі імена, котрі знають лиш вони самі та їхні наставники. У таджиків у верхів’ях Пянджа ім’я, котре дають дитині при народженні, не вимовляють аж до повноліття, а називають тимчасове. У Китаї існують спеціальні вікові імена, паралельно із основним. У Кореї хлопчикові при народженні дають „амьон” – так зване дитяче ім’я, при повнолітті – „кванмьон” або офіційне і при одруженні – додаток до імені „чжа”.
Цікаво й те, що у давніх звичаях українців неодруженого парубка називали на „ти”, незалежно од віку і він не мав права носити вуса, аж поки не стане мужчиною та сім’янином.
Із постригом у монаший чин відбувається і зміна світського імені на монаше. Особа, котра вирішила поміняти свій соціальний статус із громадянина на служителя Богові, зрікається світського життя, а з ним – і того імені, котре їй дали батьки при хрещенні. Під час церемонії з голови нововисвяченого відстригали клаптик волосся (звідси й постриг).
Авжеж, не містифікації і не супер-властивості імені є такими важливими у багатьох релігійних та побутових традиціях. Церква віками застерігала обивателів, що у нехрещеній дитині немає душі. А при обряді хрещення кожному немовляткові давали ім’я. Звідси виникла і тотожність: ім’я дорівнює душі дитини. Спонукою до цього є і табуювання особистого імені: справжнє ім’я тримали у таємниці, аби ні ворог, ні злі духи, ні недоброзичливці не довідались. Якщо ж вони вивідають справжнє ім’я, то можуть зашкодити. Так, у ескімосів людина – це єдність душі, тіла й імені, з поміж-яких тільки ім’я безсмертне.
У папуаського племені марінд-анім, що у Новій Гвінеї, існує „полювання на імена”: своєрідні мисливці полюють на сусідів, вірячи у те, що убитий сусід втрачає своє право на душу і дане йому колись ім’я.
У індіанців племені квакіутль замість боргу беруть у людини її прізвисько. Увесь цей час людину-боржника вважають безіменною, не називаючи навіть по імені, не важаючи за повноправного члена племені. Гадаєш, у цьому є щось незвичне!? Між іншим, у каторжан також не було свого імені – лише номер. Отак, із втратою імені людина втрачала своє людське обличчя.
Жінка у середньовічній Кореї власного імені не мала. До заміжжя її називали за іменем батька чи брата – донькою чи сестрою такого-то, а у заміжжі – за іменем чоловіка чи дитини, тобто матір’ю чи дружиною такого-то, або ж за місцем попереднього проживання, звідки її взяли за дружину.
Відсутність власного імені – соціальний знак. У Давньому Римі жінка також не мала власного імені, а тому і власних прав. Її називали за іменем чоловіка, а потім сина. На Русі задокументовано жіночі прізвища за приналежністю до місцевості. Навіть найвідоміша жінка слов’янського фольклору – „Слова о полку Ігоревім” і та Ярославна (донька Ярослава) . Хоч справжнім її іменем було Єфросинія.
