Поезії до 9 листопада - Дня української писемності та мови

Поезії до 9 листопада - Дня української писемності та мови

poeziya_pro_movu.jpg (156.86 Kb)

Коли замовкне мова

Коли замовкне мова
На Сході і на Півдні,
То водночас замовкнуть
Всі соловейки й півні.
Мовчатимуть дерева,
І вітер, і вода,
Зупиняться джерела,
Постане німота.
Вона мечем Дамокла
Над скронею зависне,
Бо з мовою замовкне
Душа і наша пісня.
Натомість відгукнеться
Тим голосом потужним,
Як голка біля серця,
Його «величність» суржик!
Так перекотиполем
Сповзем на маргінес…
А світ промовить з болем:
«Ось був народ і щез,
Пішов за вічний обрій,
Красивий і німий,
Як літописні обри
У часовій імлі».
Невже таки дістались
Критичної межі,
Що вигукнуть зосталось:
«О, Боже, поможи!
Верни нам нашу мужність,
І силу, і снагу,
Щоб перейшли ми дружно
Цю темряву й пургу,
Цю німоту зимову,
Яка нарешті скресне,
Дай подолати змову
І повернуть на весну».
Тоді вже не замовкнуть
Всі соловейки й півні,
Як не замовкне мова
На Сході і на Півдні!

Надія Галковська

. .

. .

***

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов’їно,
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.
А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов’я.
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови –
Ото була б загибель – смерть моя.

Дмитро Павличко

* * *

Не хочу, щоб здіймали вгору руки,
Не хочу, щоб мені кричали: “Браво”!
Від зустрічі йдемо ми до розлуки,
І кожен на помилку має право.

Моя любов, моя печаль і втіха.
Із піснею мене вітри вінчали!
Я хочу, щоб у залі було тихо,
Лиш голос мій і музика звучали.

Змивають сніг весняні теплі грози,
Я вірю в пісню, а іще – в удачу,
Якщо у когось в залі світять сльози,
То знайте, що і я на сцені плачу.

Минають дні, летять роки навстрічні,
Даремно їм кричати: “Зачекайте!”
Іду у пісню, наче йду у вічність,
Іду до вас, і ви мене стрічайте…

Важко стояти, ще важче не впасти,
Важко зламати піснею грати,
Важко на музику душу покласти,
А ще важче її проспівати.

Володимир Шинкарук

***

Співати лиш пісню?..
Ні!
Пісня – не ремесло.
Життя б тоді по мені
Тугою поросло.
Пісня – мелодія крил.
Пісня – моя душа.
Є у ній триста сил,
Нема – лемеша.
Пісню беру – для мук.
Чепігу беру – для рук.
Хай по мені – жнива.
А над жнивами – жива
Пісня,
Як серць перегук.

Георгій Петрук-Попик


. . .

. . .

* * *

Так, Господи, це ми…
Це нам ревти над яслами
Від голоду не тіл – порожніх наших душ.
Ховатись од проблем, немов зайцям від яструба,
І бігти від біди – галасвіта, чимдуж.

Так, Господи, це ми. Йдемо. Чи стоїмо
На обранім шляху?.. Точніше на узбіччі?
Поразок перебором, браком перемог
Отруєні думки й тавровано обличчя.

Колись – у цім житті?! – ми станемо людьми.
Так, Господи, це ми…

Олександр Бобошко

СЛОВО

Не тисяча сердець – нехай одне здригнеться
у відповідь мені, коли я донесу
покладені в чіткі рядки, малі тенетця –
жагу мою й любов, і радощі, і сум.

Навіщо говорю я мовою твоєю –
і плачу знов і знов?
Кажу собі: «Затям,
не вернеш до життя засушену лілею,
не чути слів німих на відстані життя...»

Лариса Вировець

МОВА

Як мати воду дощову
збирала в дні далекоплинні –
цілющу, рідну, ледь живу,
збираю мову по краплині.
Забутих предків мовчазних
блукають тіні по оселі...
І я в думках побіля них –
слова їх сльозні та веселі,
пісні їх, розпачі та сум
вбираю спраглими вустами –
їх мелодійність і красу –
невже, як сніг, вона розтане
і зникне? Дайте хоч ковток
живої мови – вгамувати
жагу пекучу. Зник місток:
джерельце всохло біля хати.
– Чи є живий хто? Відгукнись!
Промов до мене тихе слово!..
Відлуння, пан тутешніх місць,
мою довершує розмову...

Лариса Вировець

Я НЕ РОЗГУБИВ

Я ніц не розгубив
Ні кольорів, ні звуків,
Ні марних сподівань,
Ні променів п`янких
В твоїх очах...
Лишилась тінь розпуки
Та саркастичний,
Недоречний сміх...
Минає все,
сміється небо знову,
Горлає горобець...
…Спокуса звідусіль...
…Політикани розпинають мову...
…Життя іде...
Та звідки ж клятий біль...

Олег Бондар

МОЛИТВА

Пошли нам, Боже, щастя і добра,
Коли навколо так багато смутку –
Коли Феміда не встає з одра,
А Честь танцює під блазнівську дудку,

Простеньке рам’я Правди вже не модне,
Бо краще гріють шати Лицемірства,
І Віра у куточку тихо стогне,
Коли бенкетом править Марновірство.

Коли на лобі Совісті – тавро,
І чаша випита з цикутою Пізнання,
Пошли нам, Господи, надію на Добро,
Благослови нас, Боже, на Кохання.

Олена Карпенко


Цікаве відео на нашому каналі: Листівка на День матері з фетру

* * *

Ми всі шукаєм істини буття,
Гортаючи старезні фоліанти.
А поряд з нами зоряні Атланти
Незримо держать неба каяття.

У попелі шукаєм блиск перлин,
І музику розкришуєм на гами.
А треба душу росяну трави
Поцілувати босими ногами.

Зболіле слово серцем відігріть,
Щоб зірка віри у людей не згасла.
Коли в душі тобі всміхнеться мить,
Шелесне ніч в тобі:
- Життя прекрасне.


Наталка Позняк

ВІДВЕРТІСТЬ

Поцілунки лоскочуть губи,
Від розлуки сивіє кров,
Як знайду, то одразу й згублю,
Загубивши, шукаю знов.

Вірю в те, що остання осінь
Подарує щасливі дні.
Хтось складає в панчоху гроші,
Я складаю в душі пісні.

І розхристаний, і упертий,
Не доведений до пуття,
Я – і кат, і водночас – жертва,
І підсудний я, і суддя.

Ще і досі блукаю світом
До зими уже підійшов…
Якщо будуть мене судити,
То лише за мою любов.

Поламаю сталеві грати,
І до тебе вернуся знов.
Якщо будуть мене прощати,
То лише за мою любов.

Побажаю собі удачі,
Келих долі доп’ю до дна.
Якщо осінь дощем заплаче,
Засміється дощем весна…

Володимир Шинкарук


. . . . .

. . . . .

***

Мені потрібно зовсім небагато:
Щоб кожне слово западало в серце,
Щоб хлопці не кидались хлібом черствим,
Щоб не забули вишивки дівчата.
Щоб мати не кидала немовляти,
Щоб кожен батько не цурався сина,
А ще – щоб не стріляли просто в спину,
Коли стоїш обличчям до багаття.
Мені потрібно зовсім небагато:
Щоб не ховали камінь за сорочку,
Додолу щоб не опускали очі,
Кого опівночі впускаєш в свою хату.
Щоб Батьківщину вміли відстояти,
Щоб кожен доживав до свого віку,
Щоб до зірок ніколи ми не звикли…
Мені потрібно зовсім небагато.

Олександр Смик

* * *

Від холоду слів німіє язик,
Гойдається маятник – долю колише.
Вмирає іще ненароджений крик
І плаче по ньому розбуджена тиша.
Хочу літати, але не вмію,
Хочу співати, але мовчу.
З пам’яті витру імена і події,
І тільки надію у серці лишу…

Володимир Шинкарук

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць,
де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружньо дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Віктор Баранов

***

Душа – єдина на землі держава
де є свобода чиста як озон
Кордон душі проходить над світами
а там нема демаркаційних зон

Ліна Костенко

***

Душі людської незбагненний вимір,
всіх бід на світі тихий резонанс!
Крізь нас говорять мертві із живими.
Майбутнє озирається крізь нас.

Пройти шляхи посвяти і любові.
Од свічки болю слово засвітить.
Найменша квітка, сказана у слові,
і та ніколи вже не облетить.

Оксана Пахльовська

Korali.info (Коралі.інфо): краще україномовне жіноче видання.
© Korali.info 2015 — 2018.