Коли замовкне мова
Коли замовкне мова На Сході і на Півдні, То водночас замовкнуть Всі соловейки й півні. Мовчатимуть дерева, І вітер, і вода, Зупиняться джерела, Постане німота. Вона мечем Дамокла Над скронею зависне, Бо з мовою замовкне Душа і наша пісня. Натомість відгукнеться Тим голосом потужним, Як голка біля серця, Його «величність» суржик! Так перекотиполем Сповзем на маргінес… А світ промовить з болем: «Ось був народ і щез, Пішов за вічний обрій, Красивий і німий, Як літописні обри У часовій імлі». Невже таки дістались Критичної межі, Що вигукнуть зосталось: «О, Боже, поможи! Верни нам нашу мужність, І силу, і снагу, Щоб перейшли ми дружно Цю темряву й пургу, Цю німоту зимову, Яка нарешті скресне, Дай подолати змову І повернуть на весну». Тоді вже не замовкнуть Всі соловейки й півні, Як не замовкне мова На Сході і на Півдні!
Надія Галковська
. . . .
***
Якби я втратив очі, Україно, То зміг би жить, не бачачи ланів, Поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно. У глибині моїх темнот і снів Твоя лунала б мова солов’їно, Той світ, що ти дала мені у віно, Від сяйва слова знову б заяснів. А глухоти не зможу перенести, Бо не вкладе ніхто в печальні жести Шум Черемоша, співи солов’я. Дивитися на радощі обнови, Та материнської не чути мови – Ото була б загибель – смерть моя.
Дмитро Павличко
* * *
Не хочу, щоб здіймали вгору руки, Не хочу, щоб мені кричали: “Браво”! Від зустрічі йдемо ми до розлуки, І кожен на помилку має право. Моя любов, моя печаль і втіха. Із піснею мене вітри вінчали! Я хочу, щоб у залі було тихо, Лиш голос мій і музика звучали. Змивають сніг весняні теплі грози, Я вірю в пісню, а іще – в удачу, Якщо у когось в залі світять сльози, То знайте, що і я на сцені плачу. Минають дні, летять роки навстрічні, Даремно їм кричати: “Зачекайте!” Іду у пісню, наче йду у вічність, Іду до вас, і ви мене стрічайте… Важко стояти, ще важче не впасти, Важко зламати піснею грати, Важко на музику душу покласти, А ще важче її проспівати.
Володимир Шинкарук
***
Співати лиш пісню?.. Ні! Пісня – не ремесло. Життя б тоді по мені Тугою поросло. Пісня – мелодія крил. Пісня – моя душа. Є у ній триста сил, Нема – лемеша. Пісню беру – для мук. Чепігу беру – для рук. Хай по мені – жнива. А над жнивами – жива Пісня, Як серць перегук.
Георгій Петрук-Попик
. . . . . .
* * *
Так, Господи, це ми… Це нам ревти над яслами Від голоду не тіл – порожніх наших душ. Ховатись од проблем, немов зайцям від яструба, І бігти від біди – галасвіта, чимдуж. Так, Господи, це ми. Йдемо. Чи стоїмо На обранім шляху?.. Точніше на узбіччі? Поразок перебором, браком перемог Отруєні думки й тавровано обличчя. Колись – у цім житті?! – ми станемо людьми. Так, Господи, це ми…
Олександр Бобошко
СЛОВО
Не тисяча сердець – нехай одне здригнеться у відповідь мені, коли я донесу покладені в чіткі рядки, малі тенетця – жагу мою й любов, і радощі, і сум. Навіщо говорю я мовою твоєю – і плачу знов і знов? Кажу собі: «Затям, не вернеш до життя засушену лілею, не чути слів німих на відстані життя…»
Лариса Вировець
МОВА
Як мати воду дощову збирала в дні далекоплинні – цілющу, рідну, ледь живу, збираю мову по краплині. Забутих предків мовчазних блукають тіні по оселі… І я в думках побіля них – слова їх сльозні та веселі, пісні їх, розпачі та сум вбираю спраглими вустами – їх мелодійність і красу – невже, як сніг, вона розтане і зникне? Дайте хоч ковток живої мови – вгамувати жагу пекучу. Зник місток: джерельце всохло біля хати. – Чи є живий хто? Відгукнись! Промов до мене тихе слово!.. Відлуння, пан тутешніх місць, мою довершує розмову…
Лариса Вировець
Я НЕ РОЗГУБИВ
Я ніц не розгубив Ні кольорів, ні звуків, Ні марних сподівань, Ні променів п`янких В твоїх очах… Лишилась тінь розпуки Та саркастичний, Недоречний сміх… Минає все, сміється небо знову, Горлає горобець… …Спокуса звідусіль… …Політикани розпинають мову… …Життя іде… Та звідки ж клятий біль…
Олег Бондар
МОЛИТВА
Пошли нам, Боже, щастя і добра, Коли навколо так багато смутку – Коли Феміда не встає з одра, А Честь танцює під блазнівську дудку, Простеньке рам’я Правди вже не модне, Бо краще гріють шати Лицемірства, І Віра у куточку тихо стогне, Коли бенкетом править Марновірство. Коли на лобі Совісті – тавро, І чаша випита з цикутою Пізнання, Пошли нам, Господи, надію на Добро, Благослови нас, Боже, на Кохання.
Олена Карпенко
. . . . . . . . . .
***
Мені потрібно зовсім небагато: Щоб кожне слово западало в серце, Щоб хлопці не кидались хлібом черствим, Щоб не забули вишивки дівчата. Щоб мати не кидала немовляти, Щоб кожен батько не цурався сина, А ще – щоб не стріляли просто в спину, Коли стоїш обличчям до багаття. Мені потрібно зовсім небагато: Щоб не ховали камінь за сорочку, Додолу щоб не опускали очі, Кого опівночі впускаєш в свою хату. Щоб Батьківщину вміли відстояти, Щоб кожен доживав до свого віку, Щоб до зірок ніколи ми не звикли… Мені потрібно зовсім небагато.
Олександр Смик
* * *
Від холоду слів німіє язик, Гойдається маятник – долю колише. Вмирає іще ненароджений крик І плаче по ньому розбуджена тиша. Хочу літати, але не вмію, Хочу співати, але мовчу. З пам’яті витру імена і події, І тільки надію у серці лишу…
Володимир Шинкарук
До українців
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: Де той рік, де той місяць, де той проклятий тиждень і день, Коли ми, українці, забули, що ми – українці? І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється, І що ми на Вкраїні – таки український народ, А не просто юрба, що у звітах населенням зветься. І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина, І що щедрість – в серцях, а не в магазинних вітринах. І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край – територія, а не Вкраїна. Я до себе кажу і до кожного з вас: Говори! Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! Запитаймо у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати? Запитаймо й про те, як ми дружньо дійшли до буття, У якому свідомості нашій збагнути незмога, Чом солодшим од меду нам видався чад забуття Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога? Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як? Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата? Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк, Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»? Українці мої! Як гірчать мені власні слова… Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці. Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
Віктор Баранов
***
Душа – єдина на землі держава де є свобода чиста як озон Кордон душі проходить над світами а там нема демаркаційних зон
Ліна Костенко
***
Душі людської незбагненний вимір, всіх бід на світі тихий резонанс! Крізь нас говорять мертві із живими. Майбутнє озирається крізь нас. Пройти шляхи посвяти і любові. Од свічки болю слово засвітить. Найменша квітка, сказана у слові, і та ніколи вже не облетить.
Оксана Пахльовська
