Завше молодий Василь Симоненко

simonenko

Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім’ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни…

Дорога до школи була для нього мукою… – через багато років у новелі “Дума про діда” Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: “…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!..” У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій “Тиша і грім” (1962 р.) і казка “Цар Плаксій і Лоскотон” (1963 р.).

Одержавши 1957 р. диплом “літописця сучасності”, працював у редакціях газет “Черкаська правда” (1957 – 1960 рр.), “Молодь Черкащини” (1960 – 1963 pp.), власним кореспондентом “Робітнича газета”. Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською “відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. 1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.

Літо 1962 р.: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили. У зв’язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”… 14 грудня 1963 р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку), похований у Черкасах. Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï, провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю, новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: “Цар Плаксiй i Лоскотон”, “Подорож в краïну Навпаки”, “Казка про Дурила”.

Протягом п’ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом “Молодь” “Вибране” поета “розсипали й по-живому шматували”. З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося “пробивати” у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові “Земне тяжіння” (1964 р.), збірку новел “Вино з троянд” (1965 р.), “Поезії” (1966 р.), “Избранная лирика” (1968 р.), “Лебеді материнства” (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму

Василевi Симоненковi посмертно присуджено Державну премiю Украïни iменi Т. Шевченка у 1995 р.

Поезії Василя Симоненка

***

Є  в  коханні  і  будні,  і  свята, Є  у  ньому  і  радість,  і  жаль, Бо  не  можна  життя  заховати За  рожевих  ілюзій  вуаль.   І  з  тобою  було  б  нам  гірко, Обіймав  би  нас  часто  сум, І,  бувало  б,  темніла  зірка У  тумані  тривожних  дум.   Але  певен,  що  жодного  разу У  вагання  і  сумнівів  час Дріб’язкові  хмарки  образи Не  закрили  б  сонце  від  нас.   Бо  тебе  і  мене  б  судила Не  образа,  не  гнів  —  любов. В  душі  щедро  вона  б  світила, Оновляла  їх  знов  і  знов. У  мою  б  увірвалася  мову, Щоб  сказати  в  тривожну  мить: —  Ненаглядна,  злюща,  чудова, Я    без  тебе  не  можу  жить!.. 

***

Люди  –  прекрасні. Земля  –  мов  казка. Кращого  сонця  ніде  нема. Загруз  я  по  серце У  землю  в’язко. Вона  мене  цупко  трима. І  хочеться   Бути  дужим, І  хочеться  так  любить, Щоб  навіть  каміння  байдуже Захотіло  ожити І  жить! Воскресайте,  камінні  душі, Розчиняйте  серця  і  чоло, Щоб  не  сказали Про  вас  грядущі: –  Їх  на  землі  не  було… 

***

Найогидніші  очі  порожні, Найгрізніше  мовчить  гроза, Найнікчемніші  дурні  вельможні, Найпідліша  брехлива  сльоза. Найпрекрасніша  мати  щаслива, Найсолодші  кохані  вуста. Найчистіша  душа  незрадлива, Найскладніша  людина  проста. Але  правди  в  брехні  не  розмішуй, Не  ганьби  все  підряд  без  пуття, Бо  на  світі  той  наймудріший, Хто  найдужче  любить  життя. 

***

Світ  який  —  мереживо  казкове!..   Світ  який  —  ні  краю  ні  кінця!   Зорі  й  трави,  мрево  світанкове,   Магія  коханого  лиця.   Світе  мій  гучний,  мільйонноокий, Пристрасний,  збурунений,  німий,   Ніжний,  і  ласкавий,  і  жорстокий,   Дай  мені  свій  простір  і  неспокій, Сонцем  душу  жадібну  налий!   Дай  мені  у  думку  динаміту,   Дай  мені  любові,  дай  добра,   Гуркочи  у  долю  мою,  світе,   Хвилями  прадавнього  Дніпра.   Не  шкодуй  добра  мені,  людині,   Щастя  не  жалій  моїм  літам  —   Все  одно  ті  скабри  по  краплині   Я  тобі  закохано  віддам.   10.XI.1962  

Лебеді материнства

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні. Лопотіли крилами і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

***

Ти  знаєш,  що  ти  —  людина?   Ти  знаєш  про  це  чи  ні?   Усмішка  твоя  —  єдина,   Мука  твоя  —  єдина,   Очі  твої  —  одні.   Більше  тебе  не  буде.   Завтра  на  цій  землі   Інші  ходитимуть  люди,   Інші  кохатимуть  люди  —   Добрі,  ласкаві  й  злі.   Сьогодні  усе  для  тебе  —   Озера,  гаї,  степи.   І  жити  спішити  треба,   Кохати  спішити  треба  —   Гляди  ж  не  проспи!   Бо  ти  на  землі  —  людина,   І  хочеш  того  чи  ні  —   Усмішка  твоя  —  єдина,   Мука  твоя  —  єдина,   Очі  твої  —  одні.   16.XI.1962