Дуже довго і зимно було останнім часом. Зимно і темно. А ще – страшно. Особливо тоді, коли згасало світло, і над усіма нами пролітали провісники Потойбіччя – гарячі кулі, вогненні символи небуття, щось важке і смертельне, загорнуте у злість і ненависть.
Це тривало давно. Не з минулого року… тривало роками (століттями – довго, як сон)… і нарешті… для тих, хто у вирій полинув та й так не вернувся… що крила обтер і на чорно поклав до кишені прогірклу монету, бо гроші таким не здобути і не заробити… монетку, подачку, пайок…
Відлунює болем в минуле й майбутнє. Притискає до землі й не дає вдихнути. Перекриває можливості, кисень, бажання і сни; ставить навколішки гордість, повагу і віру – сподіваючись виростити в кожному з нас покоління покірних і задерев’янілих. Туди не підете – дивіться в інший бік. І туди вам також дороги нема. А ще – мовчіть, коли розмовляють сильніші. (Торгуються за наші душі, бажання і сни, ділять наші кожухи, припасовують вишиванки, прикривають ними свої хтиві наміри)… за безцінь скуповують наших дівчат і мистецтво, що зрештою радше синоніми, аніж нетотожні поняття…
Хочете бути собою? Навіщо вам це, миролюбні мої?! Сірі будні, з якими, здається, зрослися… навіщо вам це?! І – множаться маски, і лиси фарбуються знову на синьо, на біло, аби лиш не світити спинами відверто-рудими… солодко мажуть.
Ця зимова пора ще ніколи не тривала так довго. Не минала так слізно. Не горіла так гірко. Здавалося, – хтось нахабно приватизував собі сонце, тепло і… наші крила. Було страшно. Боліло. Особливо на місці відчахнутих крил. Але так надсадно хотілося жити. Любити. Літати. Плекати в своєму саду найсмачніші плоди… ах, як довго мовчали, як щедро прощали, як довірливо слухали ті романтичні дурниці…
…і – навіщо вам це? Поверніть наші крила! Ми з правіку-віків народились легкими, крилатими, вільними, сильними і… не віримо більше. І вже не шматує нас темрява, страх і зневіра…
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
Перші паростки болю, – ще темно було, – проросли крізь асфальт і вказали на небо. Потягнулись до зір, до небес, до Великої Правди. Усім іншим сказали мовчати, а ті паростки пошматував божевільний затруєний птах…
У повітрі запахло, – ні-ні, не весною… іще не весною. Лиш натяком змін. І вогнями. Загупало серце – велике, потужне і звідкись зісподу. До того весняного серцебиття додалися ритмічні удари кийками… розцвіли на бруківці кармінові квіти. Зів’яли завчасно, омиті слізьми і дощами. Потоками сліз.
Ніхто не хотів повертатись у темінь і страх. Ще дужче стискалося серце і било в набат, віддавало у скроні… слова, як метелики, линули вгору. До Бога. І Бог їх почув, але сам так з розпуки заплакав, що сніг із дощем оповив і Майдан, і людей, і усі їхні сни та бажання.
Зробилось так зимно і страшно, що згинути легше, ніж жити. Затруєні птиці чекали, що там, унизу, збунтувавшись, потомляться, підуть, впадуть на коліна. Або повтікають. А серце у хвилях весни ще потужніше вдарило в темінь. І птиці злякались. І заметушились. І стали прокльонами сипати так, що святі в небесах затуляли долонями вуха. І плакала гірко Вселенськая Мати, і Сина просила спинити цей жах… але серце горіло і кров закипала. І навіть нечистий боявся ступати в той герць, у те пекло. Хоч він так любив ті кармінові квіти… ту кров безневинних, пролиту намарно.
Ті квіти, що ймення їм «діти мої – відчайдухи», упали підкошені так несподівано… Дзвони по них голосили, а серце взивало на поміч. Глухі були ті, що раніше так ревно хвалили усіх нас… і нашою чорною працею досі дірки свої всі затикають. На їх малодушності – наші поламані квіти. Мовчали. Мовчать. І – мовчатимуть… бізнес, політика, гроші – це значно дорожче за підло обтяте життя на Майдані. Та, зрештою, – справді, не їхні, а наші проблеми. Тож дай же вам, Боже, ніколи такого не знати, бо ви, вмиті-скупані в розкошах і самоцвітах, цього б не здолали. І не виспівали б у Єдиній Молитві. Бо віра дається стражданням-очищенням. А сильна віра – і поготів… Зламало би вас і зігнуло в дугу божевільну… отак би й жили… але нас навіть це не злякало. У наших надіях з’явилися бруньки. В любові побільшало сонця. У вірі з’явилось життя!
Сніги розтопились. В повітрі – весна і страждання. Ми входимо в неї із жалем і Постом Великим, блукаючи душами по зубожінню людському. У сотнях лампадок ще світяться душі невинно убитих – то праведні душі Небесної Сотні Героїв. Вони ще із нами, – вони ж не хотіли вмирати. Вони святкуватимуть з нами Великдень, а потім напевно полинуть до Бога. Розрадять Його і попросять узяти в долоні Майдан, Україну, Європу і кожного з нас. І зігріти від смерті.
Правдива весна ще не скоро… І ми такі кволі. Розгублені. Спалені. Босі. Одначе…чи з ними, чи може й без них ми уже не такі… ми – інші! Щось назавше змінилося всередині кожного з нас – і тих, хто поранених ніс під прицілом, і тих, хто ночами не спав і видзвонював рідним. І тих, хто казав, що ігнорить події і явища. І тих, хто злочинно наказував бити своїх та не скривився. Всіх! Всередині кожного з нас щось змінилося. Отже, і зміниться ззовні! Якщо ми усе це здолали, то далі іти вже не страшно. Хоча би тому, що назад нам нема вороття. Нам – жити, любити, творити, прощати, плекати кармінові квіти. Молитись за себе й своїх ворогів.
От бачите – листя зелене довкола. До сонця, до Божих долонь промовляє і тягнеться… Весна покаяння, очищення… потім – Великдень!
Оксана Кришталева, Львів
