Наші предки вірили – якщо дерева зацвітають восени, то знак великих перемін.
Саме на фабулі раптового осіннього цвітіння дерев побудовано сюжет фільму “Така пізня така тепла осінь”. Про цвіт, який не дасть плоду. Про невчасність цвітіння. Про імітацію щастя. Зрештою, про еміграцію і глибокі почуття, які неможливо залікувати жодними матеріальними благами.
«Така пізня, така тепла осінь» — фільм неймовірно талановитого актора і режисера Івана Миколайчука. Відзнятий на кіностудії ім. О. Довженка, фільм вийшов у прокат у 1981 році. Окремі сцени доводилось перезнімати не раз і не двічі, адже пануюча ідеологія в ті часи була дуже ретельна і ревнива. Не можна було показувати правди і смутку. Про еміграцію фактично не згадували. Але кіно – знакове. Про життя. Про те, чого не вимовиш словами. І особливо про те, що досі актуальне для більшості українців.
Режисер Іван Миколайчук показав у фільмі рідну Буковину – край, в якому народився і який знав з дитинства. В основі сюжету – доля селянина Руснака, який залишив убогі буковинські землі і з маленькою дочкою Орисею поїхав до Канади у пошуках кращого і заможнішого життя. Про що розмовляли герої фільму, чим жили і як дивились на світ – не розказати. Не переповідатиму всього фільму – таке кіно треба дивитись уважно і вдумливо.
Минуло майже 40 років, а це кіно й досі актуальне. Щоправда, ніхто тепер не дивується, коли бачить в осінньому парку здивоване цвітіння каштанів чи яблуневий цвіт у своєму саду. Відомо, що клімат порушено, що планета вражає людей катаклізмами.
Мало кого дивує й інша тенденція – постійна міграція людей у пошуках кращої долі та масова еміграція українців. Більш, як сотню років кожне покоління наших земляків поповнюється емігрантами. Так щороку восени все частіше зацвітають дерева. Невчасно. Переляканим пустоцвітом. Тому що осінь неприродно тепла, а бажання гідно жити все частіше виникає у тих, хто шукає кращої долі за кордоном.
фото і текст – Оксана Кришталева
