Яна Устимко. Поезії.

річка-свічка

чи з принуки чи зі звички
розплітає осінь річку
видирає літа мичку

лине річка наче стрічка
із дощем згори додолу
в снів роздолля

дивна доля
синь русла в густих туманах
потемнівши тінню тане

згубить світ осінній річку
наче стрічку
наче звичку
наче вроду

згорда згодом
скріпить студінь сизі води
в руб цупкий скувавши льодом

річка-злодій
річка-нічка
розсупониться на споді
серед мли і білих лодій

кліпне блимне потай вічком
крізь ману мару та мжичку
снів які не знають броду
снів яких змотати годі
переплутану волічку
. . . . . . .
.
річка шепіт

річка-свічка

там де серце

в кінці тунелю – сонце і весна
і кров з легень жене в кінець тунелю
де птиць тріпоче в небі пелена
де сіється зелений дощ руна
поміж тонких галузочок морелі

я бачила там сів на гілку час
і звив гніздо і прощена зозуля
сховала писанку у ньому про запас
щоб промінь свастя в оці не погас
коли його нараз осліплять кулі

прийшла пора щоб пам’ять як бджола
збирала мед пожадливо у схрони
аби воскресла з вулика тепла
надія на добро нехай мала
нехай важка як паморозь на скронях

весна

ще сірі будинки і сіра земля і двори
ще листя нема і трава у дворі не зелена
понуро довкола й не чути ніде дітвори
і кіт сумовито як світ поглядає на мене

іду повертаюся сіро та сама весна
та що це з подвір’ям ? теплом засочилося небо
і ніжно-зеленим довкола зайшлась голизна
і хлопчик сумного кота пригортає до себе

. . . . . .
. . . .
*****
чи то гроза чи тризна по зимі –
списи снігів потоншали на мапі
тремтить весна у кожному псалмі
у піснеспівах сяєва і крапель

води та сонця мову голубу
всотати серцю хочеться до решти
і відпускаєш подих у плавбу
і віри в це розкрилення не ймеш ти

ще ні пишнот ні зваб лукавих барв
ще тільки ніжна прозолоть в повітрі
шепоче брунька вітрові тропар
повзе мурашка в павотевій митрі

поміж гілля щоб радості дійти
як на Великдень тістові для паски
пряде опару місто з висоти
просяклої причасним громом наскрізь

зима і пташка

зліпили пташку зі снігу
і поставили під комином
прийшла зима
нахухала синіх снів
щоб снилося пташці
небо та зорі
щоб місяць плавав між ними
та настромлював дим на роги

а пташка не спала
смикнула дзьобом
пучок того диму
гойднувся місяць
забринів
задзижчав веретеном
і замріла нитка світанку
і викотилося сонце-колесо

хухнула зима дужче –
марно
злетіла зоря з комина
та й упала у сніг
стрепенулася пташка
кліпнула золотим оком
стріпнула крильми
і почала чистити пір’я:
що струсить дрібку снігу
то й загориться під сонцем
нова пір’їна:
оця шита калачиками
та – верхоплутом
а тамта – низинкою

зима – люта
що її снів не захотіли
хухнула втретє
а сонце високо:
посипалися зимові сни
зі стріхи лелітками

каркнула зима
почорніла
та осіла в замети
хрестиками тину

нехай

щойно прийде весна
зеленому вітру
буде горщики де сушити

. . . . .
. . . .

вірш про рідне слово

рідне слово живе
небом серця пливе
і засвічує день
для розмов та пісень
в морі серця слова
як сріблиста плотва
мова хвилею б’є –
кресне серце твоє
слово -- то частокіл
що розрісся довкіл
захищаючи від
безплемення свій рід
щит і меч із броні
у нерівній борні
коли гола душа
проти рабства й гроша
на своєму лану
відбиває війну
слово – це поводир
від колиски до зір
через терни і цвіль
слово – перець та сіль
і медова роса
слово – грім і гроза
корабель і стерно
і гірчичне зерно
і вітрило й весло
над якими зросло
сонце з чорного дна
мітом хліба й вина
слово – чула струна
і неждана весна
що розхристує спів
між холодних снігів
і безрадісних мар
слово – не яничар
рідне слово – це птах
на свобідних вустах

місто осінніх вітряків

осіння дрож і мла і камінь
і мокрий шепіт верховіть
і вітер крутить вітряками
старими й вічними як світ

іду по місту з того тіста
що запеклося від вітрів
мовчу ковтаю млу та вісті
і знов хандра в моїм нутрі

нутро марудить кістяками
іржавий брязкіт серце стис
пора на битву з вітряками –
неси мій леве щит і спис

Читайте також: 20 віршів та пісень про маму

шепіт з літа

шепіт з літа сіє-віє золотою пилюгою
примовляє припадає пригортається теплом
жаль що золото померхло і луна жури не гоїть
і стернею через поле три дороги пролягло

знаю осінь попід грушу закрадається по душу
що у літі заблукала і замріялась на мить
але шепоте побудь ще – поки холод хвіст розпушить
поки грушка повне меду край вікна не догорить

калинові береги

як сивий дідуган бурмочучи під ніс
невпинно час іде і щось несе невпинно
ото пройшов повз ос і з осені приніс
брунатні береги і кетяги калини

у подзвоні зими палають береги
калиновим вогнем калиновим супліддям
до вирію весни – сто віхол від нудьги
і дід уже як птах і слід загув за дідом

різдвяна містерія

ще міцно спали бідні пастирі
і ще царі були малими дітьми
коли каганчик блимнув угорі
і хтось дихнув на шибку тихо: їдьмо

ще сани не порізали снігів
ще коней ковалі не підкували
ще Гавриїл хреститись не умів
коли вогнем наповнилось провалля

лизнули схили чорні язики
людські гріхи хапаючи за п’яти
і вниз лавина з гуркотом різким
закляклі душі ринула скидати

кричали вільхи сосни і дуби
в огні тремтіла зламана осика
та раптом коні стали на диби
перед очима вздрівши чоловіка

то чоловік нічого не прорік
лише струсив пісок з волосяниці
і глянув зачудовано убік
і просвітлів з пітьми смиреннолицьо

і десь подівся ліс і полем став
і біля хати сад зацвів рожево
і срібна риба кинулась у став
по згублену підкову ковалеву

якраз вертала жінка до села
і відпочити сіла при загоні
коли назустріч тихо потекла
жива ріка з небесної долоні