Колишній львів’янин Володимир Олейко вже багато-пребагато років мешкає у Лондоні. Житель Туманного альбіону з українською душею знайшов для себе те, чого шукав. Чи не знайшов?
– п. Володимире, скільки часу Ви мешкаєте в Лондоні? Чому і як поїхали туди і навіщо там залишились?
– В Лондоні я вже двадцять років. Навіть як сказав це, то й самому дивно стало, що відтоді, як приїхав до столиці Британії робити свою маґістерську роботу, минуло вже стільки часу. Виходить, що у Лондоні я мешкаю довше, аніж у будь-якому іншому місті.
Чому залишився? Найперше, тому, що Лондон мені сподобався. Перед тим, як приїхати до Британії, я вже трохи подорожував, жив по кілька місяців у Штатах і Німеччині, однак саме британська столиця справила на мене потужне враження від того першого моменту, коли таксист віз мене із станції Вікторія до готелю на Пікаділі. Цей готель уже суттєво переробили, але будь-коли, коли проходжу повз нього, згадую свої перші лондонські дні і відкриття міста.
Потім, то був час, коли в Україні я не знаходив собі місця. Після того, як внаслідок проблем із фінансуванням журнал “Дзвін”, де я відав поезією, різко скоротив свій штат, спершу я перебивався випадковими роботами, а потім переїхав до Києва, де водночас працював і на радіо, і на телебаченні. То була пора кучмізму, отож працювати випусковим редактором однієї із провідних телевізійних програм новин ставало важче і важче. В один момент перед черговими парламентськими виборами тиск став настільки нестерпним, що треба було або іти на компроміс із власними переконаннями, або шукати інший вихід. Я вирішив поїхати до Британії, щоб зробити маґістерську роботу.
– Вам не хочеться повернутись в Україну? Чи раніше хотілось, а тепер уже ні?
– Ностальгія, звичайно, є. Найперше, це ностальгія за тими часами і людьми, які робили присутність Львова у моєму житті особливою. Потім часи змінилися, багато друзів пороз’їжджалося по світах. Я пробував знайти себе у Києві, але ніколи не знайшов.
На щастя, маю можливість відвідувати Львів, принаймні, двічі на рік. Там залишилося чимало друзів і найкращі спогади. Але зауважив за собою, що кілька перших років по переїзді до Британії коли я казав “їду додому”, то мав на увазі Львів, тепер — Лондон.
Втім, як кажуть британці: “Ніколи не кажи “ніколи”. Сподіваюся, що в недалекому майбутньому матиму нагоду приїжджати до Львова надовше.
– Ви писали (і мабуть дотепер пишете) поезії. І чим для Вас є рими та слова?
– Поезія є надзвичайно делікатним жанром. Вона — тендітніша за музику, тому що музичний твір не потребує перекладу, натомість вірш часто не витримує іншомовної версії. Я відчуваю це на своїх віршах, які писалися в Лондоні і які перекладалися англійською, бо часто переклади передавали певні образи чи метафори, але ніколи ці версії не доносили того надлінґвістичного відтінку, який захований у саме звучання мови, в її символіку та алітерацію.
– Мене цікавить, чи можна в англомовному середовищі підтримувати україномовний дух? Як і з ким Вам вдається спілкуватися?
– Підтримувати, за Вашими словами, україномовний дух у Британії, особливо у Лондоні, не так уже й складно. Повоєнна українська діаспора розбудувала тут численні українські інституції, котрі, правду кажучи, занепали б, якби не нова хвиля еміграції. Нині українські суботні школи, церкви, громадські організації у столиці Британії не тільки виживають, а й розвиваються. Варто згадати, що британські українці розгорнули значну благодійницьку допомогу постраждалим від російської агресії на Сході та дітям-сиротам.
Читайте також: 20 віршів та пісень про маму
На додаток, створюються нові осередки українства, одним з яких став наш Український читацький клуб. Щомісяця він збирає шанувальників українського письменства з Лондона та околиць. За час його існування ми обговорили десятки творів вітчизняних авторів, отож українська література — і класична, і сучасна — постійно присутня в нашому житті.
– Які можливості відкрила перед Вами інша країна? (Якщо б Ви залишились в Україні, Ви б змогли досягнути те, що маєте зараз?)
– Перебравшись в іншу країну, я щось набув, а водночас багато що і втратив. Це — неминуче. З одного боку, Лондон відкрив переді мною панораму отого величезного Мегаполіса, про який я складав вірші (і, мабуть, мріяв) багато років тому у Львові. Саме Лондон є чи не найбільш етнічно і культурно розмаїтим містом світу. Власне отут, де зійшлися різні народи і раси, віросповідання та переконання, ми всі вчимося чогось один в одного, і водночас призвичаюємось (і призвичаюємо інших) до терпимості і сприйняття іншості. Всі ж ми — десь подібні у своїх потребах і прагненнях, а водночас — і дуже різні. Власне, ця строкатість і викладає неповторну мозаїку Лондона, якою важко не захоплюватись.
Україна ще надто молода, як держава, а українці мають надто гіркий історичний досвід, щоб органічно сприйняти терпимість як складову демократичного суспільства — від політичного плюралізму до індивідуального самовиразу.
З іншого боку, процес адаптації в новому середовищі неминуче вимагає неабияких зусиль, які забирають час, що в іншому разі пішов би на творчість. Крім того, позначаються брак належного середовища, яке стимулює тебе до творчого самовияву. Отак згодом ти випадаєш з контексту.
– Ваша творчість попри якісь інші буденні аспекти життя і праці така ж важлива для Вас, як і колись?
– Творчий самовираз для мене завжди був і залишається однією із найважливих складових життя. Дещо змінилися форми цього самовиразу. Оскільки маю нагоду багато подорожувати, то почав захоплюватися фотографією, яка дає мені можливість тонше відчути колір і форму, візуальну композицію. Відчуваю, що дозрів до прози. І, звичайно, залишається поезія…
Дякую за розмову. Хочу побажати Вам здоров’я, внутрішнього світла і часу на те, що любите!
Спілкувалась Оксана Кришталева зі Львова
